Китай – це одна з найдавніших цивілізованих держав світу. Паростки філософських ідей в Китаї з’явилися ще в первісному суспільстві, коли люди, виходячи з власного трудового досвіду, прагнули зрозуміти світ природи. Філософія давнього Китаю як теорія пізнання навколишнього світу, як порівняно цілісний світогляд, зафіксований на письмі, виникла тільки в рабовласницькому суспільстві, яке створилося уже в середині другого тисячоліття до нашої ери в державі Шан-Інь (ХVІІІ-ХІІ ст. до н. е. ).

Усі свої думки, надії та мрії давні китайці звертали до неба, верховного володаря, оскільки від нього, за їх уявленнями, залежало їх особисте життя і справи в державі, й усі природні явища. Саме звідси й виник термін<b>танься</b>– “Піднебесна”, який став синонімом Китаю як країни і держави.

Першоосновою китайської філософії уже в 8-5 ст. до н. е. вважалося поширене вчення про п’ять стихій, або першоелементів природи. Давньокитайські мислителі вчили, що зв’язок п’ятьох “першооснов”: води, вогню, металу, дерева й землі – створюють усі багатства явищ і речей.

Одночасно ж відбувалося становлення головних принципів учення про протилежні і взаємозв’язані сили янь і інь, дія яких розглядалась як причина руху і мінливості в природі.

Вони були символом світла, легкості, чоловічого начала (ян) і темряви, важкості, жіночого начала (інь), взаємодія яких породжує спочатку всі п’ять стихій, а пізніше і все, що існує.

Як і в Стародавній Індії, філософська думка Китаю зумовлена не лише певними суспільними чинниками, а має ще й глибокі ідейні витоки. Їх складає низка напівміфологічних пам’яток китайської писемності – “Шіцзин” (“Книга пісень, або Канон віршів”), “Шу цзин” (“Книга історії”), “Іцзин” (“Книга змін”). Остання привертає особливу увагу, оскільки, на думку багатьох дослідників, вона виникла як текст на основі найдавнішої ворожби і згодом стала підручником для філософствування, оскільки малозрозумілий і загадковий архаїчний зміст її давав широкий простір для розвитку творчої філософської думки. Це стосується і книги “Шу цзин”, багато фрагментів якої присвячено мантиці – мистецтву ворожіння. Проте поряд з мантичною спрямованістю у названих книгах простежується досить сильна раціоналістична тенденція, розвиток якої під впливом суспільно-практичних та духовних обставин і призвів до формування філософських шкіл – даосизму, конфуціанства та ін.

Давньокитайська філософія висунула і розвинула цілу низку філософських категорій, наприклад: небо (тянь), людина (жень), шлях (дао), закон природи (лі), буття (ю), небуття (у), предмет (у), життєві сили (ци), темне начало (інь), світле начало (ян), п’ять стихій (усін), а також назва (мін), сутність (ши), знання (чжи), дія (сін), форма (сін), дух (шень), довжина (чу), сучасність (цзинь), тотожність (тун), відмінність (і), добро (шань), зло (е), властивість (сін), штучність (вей), людинолюбство (жень), обов’язок (і), заслуга (чун), користь (лі) і т. ін.

У примітивних діалектичних ідеях періоду Чуньцю і Чжаньго особливо багато місця приділялося поясненню спільного характеру протиріч у явищах. У результаті появилися певні поняття: “гармонія” (хе), “взаємодопомога” (янцзи), “взаємозавершення” (сянчен), “протистояння” (фань), “перетворення” (чжуаньхуа) тощо, які виражають уявлення залежності протиріччя від іншого і їхнього перетворення.

“Суперництво усіх шкіл” на ідеологічному фронті в період Чунь-цю-Чжаньго і особливості філософської боротьби, що проходила, показують, що розвиток давньої китайської філософії вступив у новий, важливий історичний етап. Зміст і форми філософської боротьби в цей період глибоко вплинули на всю філософську боротьбу, яка мала місце в періоди філософських династій Цинь і Хань. Звідси виступає необхідність вивчення філософських ідей періоду Чуньцю-Чжаньго як основи вивчення історії китайської філософії.