Філософія епохи Відродження завжди привертала увагу дослідників своїми принциповими особливостями.
Ренесанс демонструє захоплююче ви/ювиїце того, як “самообожнююча” [4, 82] себе людина, сповнена трансгресивних намірів й героїчного ентузіазму, спрямовується в знебожений світ з метою підкорити йою собі. Перед нею відкривається безмежний простір свободи, який вона з леї кістю перетворює у свавілля й уседозволеність. Захоплюючись, вона часто втрачає почуття міри, перетворюючись в іммораліста, хижака, злочинця. Ренесанс із його новизною соціокультурних змін відкрив для європейської людини можливості вільного руху як догори, так і вниз. І вона використала обидві ці можливості. Якщо в інтелектуальному, науково-пізнавальному и художньо-есте іичному відношенні Ренесанс із його дивовижними науковими відкриттями, плеядами художніх геніїв, сотнями видатних шедеврів став рухом догори, то в морально-етичному відношенні це був рух униз, що супроводжувався падінням удач, появою негуманних соціально-філософських теорій Макіавеллі, Мора, Кампанелли.
Аналіз праць вчених, що стосуються досліджуваної проблеми, дозволяє сформулювати провідні аспекти філософії епохи Відродження:
- Зародження гуманізму як світської культури.
- Швидке зростання ролі розумової праці.
- Зміна моделі світобудови з картини кінцевого Всесвіту на модель нескінченного Космосу.
- Зміна моделей культури (людина ставить себе на шсце повноправного господаря Всесвіту).
- Поява нового соціокультурного типу особистості, яка розраховує лише на себе, відкидаючи втручання й допомогу Бога.
- Відкриття нового соціального простору свободи.
- Виникнення реформації як релігійного оновлення.
Завдяки роботі, зробленій Відродженням, наука може рухатися по висхідній дорозі прогресу.
