Відродження — це епоха розвитку художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації і контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів.

Розквіт художньої культури (досить назвати імена Данте, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело) набув такого розмаху, що мистецтво вважають центром духовного життя Відродження. Якщо в Середньовіччі осередком духовного життя була релігія, то тепер складається таке враження, що релігія, церква попали під вплив мистецтва і навіть папи схиляються перед художниками. Важко знайти пояснення цьому феномену. Ймовірно, це зумовлено тим, що саме в мистецтві відкрились перші можливості для реалізації духовної енергії пробудженої особи. А можливо, тим, що в мистецтві Відродження вперше гармонійно поєдналось тіло, з якого знята печать гріховності, і душа, принцип духовності.

В епоху Відродження зароджується “світська” гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей) на)ка на відміну від “божественного знання”, яке панувало в офіційних універсигегах. Термін “гуманізм” спочатку означав “світське” знання, і великі гуманісти епохи Відродження (Петрарка, Еразм Ротердамський) є гуманістами саме в цьому значенні слова, а не через те, що є носіями певних моральних цінностей. При дворах феодалів і монархів працюють перекладачі, покровительства світської влади шукають літератори і філософи. Зародження світської науки значною мірою зумовлено посиленням світської влади, яка протягом всього Середньовіччя вела боротьбу за верховенство з владою духовною (з церквою). Суперечки світської і духовної влади дали можливість філософам час від часу вивільнятись від релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин — релігійної і філософської. Перша розглядалась як дана Богом через Біблію, як одкровення, друга є знанням, отриманим на основі вивчення природи — божого творіння. Ці істини, відмінні за формою, повинні збігатись за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.

Відродження характеризується швидким зростанням ролі розумової праці і, відповідно, людей, що цією працею займаються. Це виявляється не просто в тому, що відбувається кількісне зростання людей розумової праці, головне полягало в тому, що з'являється цілий ряд таких розумових занять і професій, які «виходили за рамки» загальноприйнятої науки. Це були головним чином філологічно-лінгвістичні дослідження (уточнення, тлумачення і т. п. ) текстів переважно античних авторів, переклади, відновлення первісної (античної) чистоти латини, художньо-поетичні заняття тощо.

Та проте вже досить скоро терміни «гуманізм», «гуманіст» та інші стали означати дещо більше, ніж просто «світське» на відміну від церковного. Уже мовно-філологічні заняття гуманістів, як зазначає один з відомих спеціалістів з даної проблеми О. X. Горфункель, «означали щось більше, ніж боротьба за відновлення чистоти класичної латинської мови: відбувалася зміна мови культури. Відмова гуманістів від мови схоластики свідчила про принципово новий підхід до змісгу і методу (філософствування: відкидаючи технічну, цехову мову університетської науки, гуманісти повертали філософії мову загальної літературної культури, а саму філософію… включали у загальний потік латинської словесності (а потім і національної культури), відновлюючи її зв'язки з поезією, історіографією, ораторським красномовством» [6, 56].

«Формальна» (значною мірою навіть «технічна» чи то «технологічна»), суто «філологічна» робота над мовою насправді виявлялася принципово змістовною творчою роботою, що вела до виникнення якісно нової культури (роль загальногрецької мови «койне» у створенні елліністичної культури; «переклади» грецьких філософських текстів на латину, що зрештою призвело до виникнення оригінальної римської античної філософії і культури взагалі, істотно відмінної. Нова гуманістично-ренесансна культура вже була не просто «світською» (як це було спочатку), але й гуманістичною, орієнтованою на людину як вищу цінність.

Процес формування нової культури, як і всякий подібний процес, супроводжувався принциповою зміною світоглядних орієнтирів, зміною способу думки, що, як ми вже знаємо, відображало якісні зміни у самому способі життя суспільного організму — відмирання старого і народження та утвердження нового. Але на ранніх своїх етапах (а це і була епоха Відродження) процес цей набуває своєрідної «перехідної», компромісної форми. Буржуазний спосіб життя орієнтував на природу, природне буття як справжню реальність, панівні ж уявлення, а вони визначалися феодальними відносинами, що продовжували на цей час залишатися панівними в суспільстві, як і раніше орієнтували на духовність (на бога, зрештою, як на найдосконаліший вияв духовності) як на єдино істинне розуміння суті реальності.

Протягом досить тривалого часу ці принципово різні світоглядні установки не виявляли своєї несумірності, позаяк протягом XIV—XV ст. гуманісти не протиставляли традиційним (феодальним) уявленням про духовний характер реальності своє нове уявлення про природний (а не духовний) характер реальності, не вимагали «негайної» заміни бога природою. Конкретним існуванням природної реальності для ідеологів молодої буржуазії попервах виступає не природа як така, а пріїродна людина. Остання ж претендує на роль вищої реальності, не принижуючи божествено-духовної, а навпаки, «підносячи» саму людину до рангу «божественого» буття, обожнюючи саму природну людину.

Бог у світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати почесну роль «творця» світу, але поряд з ним з'являється людина, формально вона залишається залежною від бога, (вона створена ним), але будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити і мислити, людина поруч з богом фактично починає відігравати роль істоти, так би мовити, «співрівної»

Початок гуманістичного руху і Ренесансу в цілому звичайно відносять до кінця XIII — початку XIV ст., до творчості видатного поета і мислителя Данте

Аліґ'єрі (1265-1321 pp.), що жив і творив у Флоренції, у місті, яке вважають столицею італійського Відродження. Данте одним з перших проголосив людину «найвеличнішим чудом з усіх проявів божественної мудрості». Інший мислитель-гуманіст і також поет Франческо Петрарка (1304—1374 pp.) полемізує з філософами-схоластами (і чи не одним з перших гостро критикує Аристотеля як філософа, у якого черпала своє натхнення середньовічна схоластика). Виправдовуючи «земні» устремління людини, Петрарка звертається до спадщини головним чином античних мислителів, хоча прагне знайти співзвучні мотиви і у таких авторитетів середніх віків, як Августин.