Виникнувши як ідеологія епохи кризи Феодалізму і зародження капіталu му, спираючись на різноманітні ідейні джерела і, отже, не будучи просі им відновленням античної філософії, філософія Відродження володіла власним багатим змістом.

Боротьба нового зі старим у економічній і соціально-політичній області набувала у філософії Відродження форми боротьби матеріалістичних тенденцій у натурфілософії і гносеології з ідеалізмом, іеологічним апріорізмом релігійного світогляду, якому протиставлялися також гуманістична етика і соціальні утопії. Поряд з боротьбою матеріалістичних тенденцій проти ідеалізму в його середньовічній теолого-схоластичній формі йшов розвиток і діалектики, і метафізики в методології. Діалектичні тенденції, дуже сильні у філософії Відродження 15—16 ст., до кінця цього періоду значною мірою згасли, позначилася перевага метафізики, і до 17 ст. склався механістичний матеріалізм. Найбільш характерними представниками цього періоду були Галілей, Бекон, що відкрили новий етап у розвитку науки, у т. ч. і філософії.

Мислителі Відродження прагнули пояснити існування єдиного нескінченного матеріального світу з нього самого, незалежно від зовнішньої потойбічної сили — божества, розуміли його як світ, що підкоряється єдиному закону причинно-наслідкового зв'язку.

Філософія Відродження ставила і вирішувала найважливіші філософські проблеми. Так наприклад, натурфілософія (Кардано, Телезіо, Патриці, Кампанелла, Бруно, Ванті, Парацельс) розробляла проблему матерії, знаходячись під впливом успіхів природознавства й античної філософської традиції (з одного боку, атомізму Епікура і Лукреція, з іншого боку - платонізму, неоплатонізму й аристотелізму, своєрідний синтез яких ліг в основу різних форм пантеїзму). Першу - атомістичну — концепцію розвивали прихильники епікуреїзму — Валла, Уарте, Монтень, Шаррон, а також Галілен: згодом, збагачена досягненнями природознавства, ця концепція лягла в основу поглядів багатьох найбільших представників філософії 17—18 ст. Другу — пантеїстичну — концепцію розробляли Кардано, Микола Кузанскиіі, Телезіо, Бруно. У цій концепції висувалася па перший план ідея єдиного буття, з якої виводилася множинність речей матеріального світу. Прихильники цієї концепції іноді вступали в полемік] з атомізмом (Бруно, напр., високо оцінюючи античний атомізм у цілому, відкидав його вчення про «порожнечу») і зробили надалі вплив на філософію Спінози.

Філософії Відродження власгиві також і нові тенденції в гносеології: спрямована проти схоластики і релігійнго догматизму, гносеологія філософів Відродження висувала на перший план досвід, чуттєвість як найважливіший, перший крок у процесі пізнання (вчення Миколи Кузанського і Бруно про 4 ступені пізнання, підкреслення ролі досвіду в пізнанні в Кардано, Парацельса, Телезіо й особливо в Леонардо да Вінчі і Галілея). У той же час, хоча й у різній формі, філософи Відродження вказували на роль розуму. У меншій мірі це відноситься до своєрідного емпірика епохи Відродження— Телезіо, у більшій - до Бруно, який піддав емпіризм критиці. Брупо, крім першого і ще недосконалого ступеня пізнання — відчуття (sensus), визнавав розсудок (ratio) розум (intellectus) і дух (animus); подібним же чином (ще раніше) міркував Микола Казанський, який виділяв такі самі ступені: чуттєвість, розсудок, розум і інтуїцію. У цьому твердженні ролі інтелекту слід відзначити дві тенденції. З одного боку, у Миколи Кузанського і Бруно існував ще зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму (четверта ступінь пізнання). Але, з іншої, особливо в двох діячів Відродження, що ніби пов'язують філософію Відродження і матеріалізм 17—18 ст., — у Леонардо да Вінчі і Галілея, — ця тенденція веде до математизації інтелектуальної діяльності. Вони визнають математику вищим зразком доказової науки, що неминуче вело до поповнення індуктивного методу досвідченого пізнання раціоналістичною дедукцією, що істотно відрізняється від тісно зв'язаної із середньовіччям дедукції Миколи Кузанського і Бруно. Допускаючи іноді як компроміс пізнання через віру, філософи Відродження в основному стояли на ґрунті матеріалістичної теорії пізнання. В основі її - наступні положення:

• визнання пізнаваності людиною навколишнього світу таким, як він є;
• визнання впливу зовнішнього світу як джерела пізнання на органи почуттів, як на такі, що сприймають і переробляють ці впливи;
• заперечення вроджених ідей і особливої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини;
• утвердження великої сили розуму і логічної діяльності, без якої одними тільки чуттєвими образами не можна досягти щирого знання.

Слід зазначити, що в гносеології Галілея зустрічаються ідеї, які пізніше були розвинуті у філософії Локка в теорію первинних і вторинних якостей. Гносеологічним і натурфілософським концепціям мислителів Відродження була властива діалектність. У їхній методології лише до 17 ст. склалися метафізика і механіцизм, обумовлені спрямованістю економічного і соціально-політичного розвитку і характером природознавства того часу. Філософи Відродження розвивали думку про сдність природи і про взаємодію всіх її частин, визнавали вічний рух і зміну буття, висловлювали геніальні здогади про внутрішні протиріччя і їхню боротьбу як головні причини руху. Ці діалектичні тенденції в натурфілософії властиві Миколі Кубанському (принципcoincidentiaoppositorum — збігу протилежностей), Теле'ио (навчання про те, що у світі усі відбувається через боротьбу протилежних сил), Бруно (вчення про збіг протилежностей у максимумі і мінімумі). Піко делла Мирандола, Леонардо да Вінчі й ін.

Теорія пізнання тісно пов'язана з етикою Відродження. На етичні теорії Відродження дуже вплинула етика епікурейської школи, меншою мірою -платонізму і стоїцизму. Дві останні течії, більш популярні у період раннього Відродження, висувалися головним чином при доказі того, що високі етичні ідеали можуть розвиватися в суспільстві і перетворюватися на життя без усякого впливу християнської моралі. Що ж стосується етики епікуреїзму, що мала послідовників у період розквіту Відродження, то вона найбільше відповідала ідеалам гуманізму. Епікуреїзм, однак, не міг бути попросту відроджений, тому що в умовах Відродження не могло бути сприйняте навчання про спокійне, пасивне відношення до життя (атараксія епікурейців, апатія стоїків). В етиці Відродження містяться елементи волюнтаризму.

Етика епікуреїзму знайшла відображення в поглядах Валли, Гуттена, Уарте, Рабле, Шаррона. Прагнення піднятися над механічним розумінням основ етики і надати їй піднесеного характеру властиво Леонардо да Вінчі і Бруно, який у трактаті «Про героїчний ентузіазм» змалював ідеал життя вченого — ентузіаста науки, готового на всі позбавлення і навіть на смерть в ім'я панування свого передового світогляду.

Епоха Відродження в області естетики не залишила закінчених систем. Однак видатні художники і поети Відродження у трактатах, присвячених окремим мистецтвам, розробляли і більш загальні теоретичні питання (Леонардо да Вінчі, Трактат про живопис, 1561; А. Дюрер, Чотири книги про пропорції, 1528; Л. Б. Альберті, Десять книг про зодчество, 1485; Л. Пачолі, Ф. Сідней, Ж. Дю Сідлі, Дж. Фракасторо, М. Сервантес і ін. ). В епоху Відродження відбувалася секуляризація мистецтва і звільнення художника від опіки церкви. На відміну від середньовічних вчень, мистецтво вже не розглядалася як алегорична форма істини. Відродилася антична теорія наслідування — мімезису (у 1545 Пеллетьє перевів на французьку мову «Мистецтво поезії» Горація, а Робортелло в 1548 — «Поетику» Аристотеля), спрямована нропі канонів середньовічного традиціоналізму й академізму. «Хто може йти до джерела, не повинний йти до глечика» (Леонардо да Вінчі). Це було обгрунтуванням новаторського духу всякого живого мистецтва. Навіть фантастичне в мистецтві в кінцевому результаті підпадає під закон «наслідування» (Сервантес, Мікеланджело). Художник повинний вивчити анатомію, щоб знайти об'єктивні підстави прекрасного (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Дюрер), а також математику як основу пропорцій. Математик Пачолі, друг Леонардо да Вінчі, відкрив закон «золотого перетину». Трактат про живопис Альберті будувався на математичних визначеннях крапки, лінії, поверхні, кола, кута і т. д. Художник Пьеро делла Франческа, вивчаючи закони перспективи, поклав початок нарисній геометрії. Естетика Відродження періоду розквіту ворожа суб'єктивізму і манірності («маньєризм» виник тільки на кризовій фазі культури Відродження).