Неоплатонізм Ренесансу тлумачить людину як матеріальну природну істоту у відповідності з установками античної спадщини. Але це ге просто природна істота, це особистість, що самоутверджує себе у своєму індивідуальному, самостійному, насиченому духовністю існуванні. Людина тепер не пасивний «образ і подоба божа», вона вже становить певну самоцінність і усвідомлює її. Ренесансний неоплатонізм, і в цьому також його відмінність від античного і середньовічного варіантів, принципово антропоцентричний. Ставлячи людину в центр космічної ієрархії буття, він робить її «богорівною» істотою. Все це свідчить про історичну прогресивність ренесансного неоплатонізму (в тому ж плані, у якому прогресивними були неоплатоііічні симпатії Лбеляра і, особливо, «природничо-науковий» неоплатонізм шартрської та оксфордської шкіл).

Свого найбільш типового виявлення ренесансний платонізм знаходить в рамках так званої Флорентійської Академії, засновником і одним з найяскравіших представників якої був Марсіліо Фічіно (1433—1499pp. ). Засновник Флорентійської Академії усвідомлював, що обґрунтування гуманістичних ідеалів, — а саме про це йшлося на цьому етапі епохи Відродження, — потребує попереднього вирішення цілої низки кардинальних проблем і серед них — проблеми місця людини у світі, відношення бога до світу і, зрозуміло, до людини. Акт творення богом світу «з нічого», одне з головних положень християнської теології, Фічіно взагалі не розглядає, хоча відверто і не піддає сумніву. Згідно з Фічіно, бог творить світ, мислячи самого себе, через що виходить, що світ одвічно міститься в бозі, становлячи нероздільну з ніш єдність. Світ, по-суті, лише «розгортається» (схоже до Казанського) у вигляді низхідних ступенів космічної ієрархії. Таких ступенів Фічіно вирізняє п'ять — Єдине (бог), космічний розум (ангел), світова душа, якість, матерія (тілесна маса).

Бог, у тлумаченні Фічіно, початок, середина і межа Всесвіту. Процес «розгортання» бога змальовується Фічіно в іермінах неоплатонічної теорії еманації, внаслідок чого природа (матеріальна за змістом) позбавляється тих негативних атрибутів, якими наділяла її традиційна християнська теологія. Матерія, з точки зору гуманістичного неоплатонізму Фічіно, сама по собі не є злом, оскільки притаманна божественному першосдиному як нижчий ступінь його низходжепня до множинності природного буття. Ця маїсрія містить у собі лише можливість зла. Бог виступає тут як всезагальна природа речей. Обґрунтуванню цієї тези присвячено окремий розділ головної роботи Фічіно «Платонівське богослов'я». Бог, гадає Фічіно, знаходиться повсюди, оскільки він сам і є цим «повсюди», яке «охоплює» як самого бога, так і все суще. Він містить, не будучи «вміщуваним», оскільки сам є цією здатністю вміщувати.

Людина проголошується у Фічіно верігиною божественого творіння не лише тому, що виявляється здатною споглядати бога, явленим у красі світу. Вона уподібнюється богу завдяки творчій моці, здатності перетворювати зовнішній природний світ. Пануючи над рештою живих істот, людина сама стає свого роду богом — богом нерозумних тварин, богом стихій, богом у всіх перетворюваних і змінюваних нею матеріальних речей. Говорячи про уподібнення людини своєму творцеві, Фічіно готовий допустити, що людина була б здатна повторити навіть акт божественного творіння, якщо б у її розпорядженні були відповідні засоби.

Позиція Фічіно знайшла свое продовження і дальший розвиток у творчості його молодшого сучасника Джованні Піко делла Мірандола (1463—1494pp. ). Послідовно розглядаючи антропоцентричні настанови Флорентійської Академії, Піко проголошує людину винятковою істотою світі завдяки її (людини) унікальної особливості — наявності з ній свободи волі і здатності до майже безмежного вибору способу діяння. У своїй знаменитій «Промові про гідність людини», яку він підготував для диспуту з схоластами (папа заборонив диспут), Піко міркує про те, що бог, створюючи в останній день людину, спеціально не встановив для неї «жорстко визначеного місця» у світі, а лише помістив її у центрі світу. Проголошення свободи і творчості найістотнішими характеристиками людини було великим завоюванням ренесансного гуманізму.

Натуралістичне тлумачення філософсько-свігоглядних проблем наростало (і, відповідно, зменшувався рівень гуманістичного «звучання») у творчості таких мислителів пізнього Відродження, як Н. Копернік (1473—1543pp.), Й. Кеплер (1571—1630 pp.), Тіхо де Браге (1546—1601 pp.) та ін. В натуралістичній концепції Теофраста Бомбаста Гогенгашп, який набув загального визнання знаменитого вченого під псевдонімом Парацельс. і (1493—1541 гг.) домінують ще пантеїстичні мотиви. В центрі уваги Парацельса — людина з її відношеннями до бога, природи і суспільства. Така людина ще тисячами шляхів спілкується з природою, являє собою «мікрокосм», який прямолінійно відтворює «макрокосм» навколишнього світу.

Відомим представником натуралістичіюї позиції був і Бернард іно Телезіо (1509 —1588 pp. ), який заснував у рідному місті Козенці (поблизу Неаполя) своєрідну академію, діяльність якої вже помітно відхилялася від традиційної гуманістичної установки на специфічність людської істоти. Телезіо спрямовував інтерес людини на дослідження самої природи, яка мислиться за образом і подобою масовидної тілесної матерії. Виникаючії внаслідок божественного творчого зусилля, матерія далі набувас рис незнищенності і незмінності і заповнює собою вщерть увесь простір. Що ж до бога, то він мислиться тут майже у класично деїстичному дусі — створивши сріг, бог фактично усувається від будь-якого втручання у подальшу його долю.

Автор блискучих не тільки за науковою глибиною і обґрунтованістю основних положень, але й за високохудожнім літературним рівнем діалогів Дж. Бруно розгортає в них своєрідну систему натуралістичного пантеїзму. Цей пантеїзм є «натуралістичним», оскільки, на відміну від ранньоренесансного гуманізму, природа — «натура» не постає простим «символом» божественного буття, що надає «натурі» смисл її існування. Природа у Бруно володіє вже фактично цілком самостійним існуванням.

Згідно з Бруно, природа є матеріальною, а матерія тлумачиться як «начало, що все породжує з власного лона». Матеріальне буття природної реальності, звичайно ж, мислиться Бруно у відповідності з загальним духом Ренесансу в контексті універсальної субстанції, що «розчиняє» в собі тілесне і духовне, матеріальне і формальне, можливе і дійсне і безпосередньо виявляє себе як всезагальна «одухотвореність» буття, як «свчова душа» (неоплатонівського типу), як «розлитий» в реальності бог.

Безперечно, це пантеїзм, але пантсїщ нового виразно-натуралістичного (навіть матеріалістичного) ґатунку. Останній знаходить свого послідовного розвитку вже за межами Ренесансу, в Новий час, у філософській послідовно матеріалістичній концепції Б. Спінози. Філософська позиція Дж. Бруно тим самим виявляє в собі виразні тенденції переходу до класичного типу філософствування буржуазної епохи — Нового часу (XVII—XVIII с г. ).

Революцією в усвідомленні місця людини в світі, ланці “людина — природа — бог” було геліоцентричне вчення Коперніка. До нього людина жила в світі, в якому головне місце посідало відношення людини і Бога. Земля — центр Всесвіту, людина — вінець творіння. Отже, весь світ Бог сгворив для людини. Геоцентрична система основана па телеології: все для чогось призначене, має свою ціль. Все, що відбувається в світі, набуває смислового значення крізь призму відношення людини і Бога. Голод, землеіру^, комета — це дії або знаки (попередження) Бога. їх треба тільки умі ги читати. Звідси таке поширення астрології в Середньовіччі. І раптом цей заіпшний світ зруйнувався. Земля с однією з планет, що обертається навколо Сонця (Копернік), а Сонце є однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно заселені розумними істотами (Д. Бруно). Було від чого піти голові обертом. Отже, не для людини весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інгернретувати в рамках спілкування людини з Богом. Це був серйозний удар по телеології. Світ греба мислити крізь призму причинності (чому), а не доцільності (для чого). Світ набуває рис об'єктивності, незалежності від волі і бажань людини. Зменшується значення астрології та інших псевдонаук, хоча і Копернік, і Галілей, і Кеплер не відмовлялися від складання гороскопів. Геліоцентрична система змінила і уявлення про Бога. Він все більше набуває рис всесвітнього розуму, а не Бога, який на кожному кроці турбується про лкцнну. Зрозуміла і реакція церкви на геліоцентричну систему. Вона відчула, яка загроза світоглядним засадам коріниться у вченні Коперніка.

В той час, коли астрономія розширила межі всесвіту до безконечності, великі географічні відкриття, зроблені мандрівниками-мореплавцями, зменшили Землю до обмеженої кулі. Хоча вчені давно висловлювали цю здогадку, велике значення мав сам факт її підтвердження. Розширило інтелектуальний горизонт європейців і знайомство з невідомими культурами.

Філософська палітра епохи Відродження грає різноманітністю барв: тут і неоплатонізм, і неопіфагорейство, і арістотелізм, і епікуреїзм. Вже в цьому розмаїтті проявляється її відмінність від одноманітного Середньовіччя. Однак визначальну роль відігравав неоплатонізм, ідеї якого поділяли не тільки філософи, а й вчені (Галілей, Копернік, Кеплер).

Найвідомішим мислителем раннього Відродження є Микола Кузанський (1401-1464), за поглядами неоплатонік. Але ідеї неоплатонізму він осмислює в новому дусі. “Єдине”, на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного собі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок, що “Єдине” тотожне безконечному. Таким чином, одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збігаються. Іншими словами, безконечність можна мислити як єдине, а єдине як безконечність. На Цій підставі він висунув ряд парадоксів, зокрема про збіжність діаметра і кола на безконечності, про відсутності різниці між центром і колом. На безконечності будь-яка точка стає центром. На місці одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його межу і міру), Микола Кузанський ставить безконечність. Це руйнувало уявлення про космос древніх і готувало грунт для ідеї безконечності Всесвіту і відсутність в ньому центра, і, отже, для переходу від геоцентризму до геліоцентризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безконечності (світу) стала основою пантеїзму, вчення, згідно з яким Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, з неї знімається карб гріховності. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, їх, зокрема, дотримувався знаменитий лікар і алхімік Парацельс (1493-1541), який висунув здогадку, що людське тіло — це хімічна система.

Найповніше філософсько-онтологічна позиція М. Кузанського відображена у його головному творі «Про вчене незнання» 1440 p. ).Творіння богом світу мислиться тут у дусі неоплатонічної ідеї «см нації» («вічного» і до того ж «безперервного», а не однократного, породженії”). Акт божественного творіння змальовується як безперервне «розгортання» божественної єдності у множину. Але тим самим бог-творець фактично виявляється тотожним своєму творінню-світу. Так формулюється пантеїстична точка зору (надзвичайно поширена в епоху Відродження), згідно з якою бог, на відміі'у ві і ортодоксально християнських уявлень, «присутній скрізь» у світі, «пронизуг» собою всз буття, є «живою душею», самим «життям» світу.