Фейєрбах основну увагу зосереджує на почуттях, емоціях, переживаннях, які виникають у людини під впливом оточуючого середовища. І цим самим він хоче підкреслити відмінність психологічних чи, точніше кажучи, емоціональних коренів релігії, від гносеологічних, пов’язаних з логічними процесами, із законами мислення. Психологія, на думку Фейєрбаха, є матеріалом, а гносеологія формуючою силою релігії. Логічне джерело релігії лежить у відриві мислення від чуттєвого конкретного буття.
Явища дійсності стають об’єктом релігії не в силу їх адекватного відображення у психіці людини. А якраз навпаки, вони почитаються людиною лише постільки, постільки вони створюються свідомістю людини [6, 63]. “Людина, - пояснює Фейєрбах, - при допомозі своєї здатності до абстракції вичленовує з природи, із дійсності те, що подібне, рівне у предметах, загальне у них, відділяє це від предметів, один на одного подібних чи таких, що мають однакову сутність, і перетворює, у відмінність від них, в якості самостійної істоти у їх сутності” [9, 620]. Коли продукт абстракції, запозичений з природи, і самої людини, опредмечується, перетворюється уявою в особливу, самостійну істоту - перед нами гносеологічний механізм утворення ідеї бога. Бог, будучи проекцією людського духу, відрікається від своєї людської “батьківщини”, об’єктивується, йому приписують не тільки самостійне, незалежне від людини існування, його перетворюють із творіння людини у її творця, у першопричину всього існуючого взагалі і ставлять саму людину у залежність від видуманої нею “вищої істоти”. Це гносеологічне “відчуження” один з основних принципів фейєрбахівської критики спотвореної релігійної свідомості [10, 70-72].
Природа, реальність дають лише матеріал, сировину для ідеї бога, але форма, перетворює цю сиру речовину у божественну сутність, породжується фантазією, сила уяви є теоретичною причиною чи джерелом релігії [1, 36].
Релігію Фейєрбах розглядав з антропологічних позицій. Наслідком абстрактного, натуралістичного розуміння Фейєрбахом сутності релігії є його двояке, суперечливе відношення до неї. З однієї сторони, він твердив, що релігійні почуття не природжені людині; з другої - прагнув знайти моральне, виховне ядро у релігійних віруваннях. Фейєрбах зовсім не хоче скасувати релігію; він хоче удосконалити її. Сама філософія повинна розчинитись у релігії.
За вченням Фейєрбаха, релігія є побудоване на почутті, сердечне ставлення людини до людини, яке досі шукало свою істину у фантастичному відображенні дійсності, - з допомогою одного або багатьох богів, цих фантастичних відображень людських властивостей, - а тепер безпосередньо і прямо знаходить її в любові між “Я” і “Ти”. І таким чином, у Фейєрбаха, кінець кінцем, статева любов стає однією з найвищих, коли не найвищою формою сповідання його нової релігії. Твердить, що повного свого значення відносини побудовані на взаємній схильності людей (статеву любов, дружбу, співчуття, самопожертву і т. д.) набудуть тільки тоді, коли їх освятити словом релігія. Головне для нього не в тому, що такі чисто людські відносини існують, а в тому, щоб їх розглядати як нову, істинну релігію. Він згоджується визнати їх повноцінними тільки тоді, коли до них буде прикладена печать релігії. Слово релігія походить від religare і його первісне значення - зв’язок. Отже, всякий взаємний зв’язок двох людей є релігія.
Перебільшення Фейєрбахом ролі релігії доходило до того, що він перетворює її в головну силу історичного розвитку, твердить, що “періоди людства відрізняються один від одного лише змінами у релігії”. Великі історичні повороти супроводжувались змінами у релігії - лише оскільки мова йде про три дотеперішні світові релігії: буддизм, християнство, іслам. Старі стихійно виниклі племенні і національні релігії не мали пропагандистського характеру; втрачали всяку силу опору, як тільки ламалась незалежність цих племен або народів. У германців для цього досить було зв’язку з римською світовою імперією, що розкладалась, і з її християнською світовою релігією, яку тоді тільки прийняв Рим і яка відповідала його економічному, політичному і духовному ставленні. Тільки з приводу цих, більш або менш штучно виниклих світових релігій, особливо з приводу християнства і ісламу, можна сказати, що загальні історичні рухи набирають релігійного забарвлення. Але навіть у сфері поширення християнства революції, які дійсно мали універсальне значення, набирають цього забарвлення лише на перших ступенях боротьби буржуазії за своє визволення, від XIII до XVII століття включно. І це пояснюється не властивостями людського серця і не релігійною потребою людини, як думає Фейєрбах, а всією попередньою історією середніх віків, що знали тільки одну форму ідеології: релігію і теологію. Але коли у XVIII столітті буржуазія досить зміцніла для того, щоб створити свою власну ідеологію, яка відповідала б її класовому становищу, і здійснила революцію, апелюючи включно до юридичних і політичних ідей і думаючи про релігію лише остільки, оскільки вона заступала їй шлях. Але при цьому їй і на думку не спадало, щоб замінити стару релігію якоюсь новою [2, 51-56].
Проголошуючи необхідність ліквідації існуючих релігій, Фейєрбах в той же час говорив про створення особливої релігії “без бога”, в центрі якої знаходилась би сама людина. Він проповідував “обожнення” людини і людських почуттів, багато говорив про святість взаємовідносин між чоловіком і жінкою, оголошуючи, що “людина - людині бог” [11, 638].
