Від початку властивий українській філософській думці потяг до екзистенціально-антропологічної редукції кола філософських проблем – огортається, особливо впродовж XIX ст., надзвичайною вагою, яку здобуває в культурі художньо – літературна творчість. За умов жорстокої цензури, що панувала в Російській імперії, література за своїм інтернаціональним завданням була більше як література. Вона набрала ознак чи не єдиної сфери, де здійснюється спроба спасіння світу за допомогою духу і слова. Невипадково виразного спрямування українській філософській думці впродовж XIX – початку XX ст. надавала творчість Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Виниченка, М. Хвильового та багатьох інших майстрів красного письменства.
У цьому розумінні на початку XIX ст. таку традицію започатковує М. Гоголь. Літературну творчість він усвідомлює як абсолютну ціль, що доти покладалася на Бога, але за нового секуляризованого часу потребує для своєї реалізації людських зусиль. У “Вибраних місцях з листування з друзями” М. В. Гоголь яскраво передає ту надзвичайну духовну напругу, що супроводжувала й^ого впродовж усього творчого життя, коли здається, “що наче все, що є у ній, від предмета одухотвореного до бездушного, втупило в нього очі свої і чогось чекає від нього”. Художня творчість постає для нього власне змістом всього його життя, “художнику, якому праця його, з волі Бога, перетворилась на його душевне діло, вже неможливо займатися ніякою іншою працею”. Адже саме так, як “душевне діло”, що визначає саме життя людини, від давнини розумілась філософія.
Надзвичайно типовим для спрямування філософської культури України є притаманне Гоголеві органічне злиття творчості, що надихається вистражданими ним максимами сенсу життя, самим життям, яке щоденно, з мукою, вимірюється цими вистражданими максимами. У цьому сенсі “Вибрані місця з листування” й “Авторська сповідь” – це справді підсумкові твори Гоголя. Адже в них автор чинить суд не лише над навколишнім світом, а й над собою, своїм життям. Він щиро відчиняє свою душевну келію, щоб у відповідь одержати таку саму щиру зустріч. На жаль, замість цього він почув глум, лайку й підозру в божевіллі. Російські критики, В. Г. Бєлінський передусім, виявились неспроможними збагнути ідею, що становила увесь стрижень життя письменника, який у “Вибраних місцях з листування” зізнався, що йому притаманне було “від народження… бажання бути кращим”, прагнення до вдосконалення за законом Божим. Але яку співзвучність виявляє цей мотив з ідеєю переображення, що надихала на життєвий подвиг Г. С. Сковороду!
З великим українським філософом Гоголя єднає й вихідна позиція стосовно світу оточуючої його соціальної дійсності. Йому неприйнятний світ, у якому жити так “нудно”, він з жахом сприймає петербурзьке життя, яке набирає в “Петербурзьких повістях” рис нереального простору, – антисвіту.
“Видимий світові” сміх, що проймає його творчість, спрямовано на руйнування цього очевидного світу дійсності, що оточує його. Проте руйнація ця – не самомета. Вона – засіб для розчищення майданчику ствердження умов до розвитку людини, що має право і зобов'язана жити по-людськи. До того ж, що чи не найважливіше: не людини взагалі, не абстрактної, а конкретної людини, людської особистості. Чи не вперше своєю творчістю М. В. Гоголь проголосив свій принцип: любов до абстрактної людини, до народу взагалі – то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалові може обернутися безмежною жорстокістю щодо особистості. Він переконаний, що через страждання, що випали на долю його народу, треба прийти до співстраждання, і, зрештою, – до справжньої любові. Власне такою була внутрішня логіка його ідейної еволюції, що привела Гоголя напередодні публікації “Вибраних місць з листування” до усвідомлення сутності Христової проповіді. Божественість Христа для Гоголя полягає в тому, що він любив кожну людину “просто так” і, показавши всім, що це можливо, тим самим змусив повірити йому. Християнство для Гоголя – це любов до людини ціною своєї життєвої і творчої драми, він зафіксував для нашої культури невловимий момент рівноваги соціально патріотичного служіння і поваги, співчуття і любові до конкретної людини в її неповторному життєвому світі. У цьому розумінні він встановлює класичну парадигму, що протистоїть як крайньому індивідуалізмові, так і культурі “світлого майбутнього”.
Співзвучною виразним тенденціям, притаманним українській духовній традиції, виявляється і спрямування його до пізнання духовної сутності людини. В “Авторській сповіді”, формулюючи сутність своїх творчих шукань, він писав, що предметом їх є “людина і душа людини”. “Змалку була в мені пристрасть спостерігати за людиною, ловити душу її в найменших рисах і рухах її”. Саме душа, а не розум, утворюють осереддя людської сутності. Це переконання робить для нього неприйнятною концепцію просвітництва, що панувала на той час. Чи не найстрашнішою загрозою авторові “Вибраних місць з листування” вважається “гордість розуму. Ніколи, -зауважував він, – ще не зростала вона до такої сили, як в дев'ятнадцятому столітті”. Орієнтації на вдосконалення розуму людини М. В. Гоголь протиставляв започатковану в українській культурній традиції ще з часів Київської Русі ідею “просвіщенія” як “просвітлення” душі, як морального переродження людини. “Розум, – пише Гоголь у “Вибраних місцях з листування”, – йде наперед, коли йдуть наперед усі моральні сили в людині, і стоїть непорушне й навіть йде назад, коли не підносяться моральні сили”. “Освіта “повинна спрямовуватись на “висвітлення” душі людської. Тема “чорноти душевної”, на просвітлення якої й має спрямувати свої зусилля людина, – це тема і “Майської ночі” (де відьму серед русалок вирізняє те, що тіло її не так світилось, як у інших: в середині його бачилось щось чорне) і “Страшної помсти”, і “Вія”, і “Записок божевільного”, і “Портрету”, і “Мертвих душ”. Це й тема його життя.
Влітку 1850 p. під час відвідин Оптиної пустині М. В. Гоголь просить ієромонаха молитись за нього, бо Христос, “сильний, милосердний, зробить все, і мене, чорного, як вугілля, убілить і приведе до тієї чистоти, якої повинен досягнути письменник, що зважується говорити про святе і прекрасне”.
З українською духовною традицією, зокрема, з обгрунтованою в філософії Г. Сковороди ідеєю про “сродну працю”, ріднить Гоголя ідея, яку він одстоює у “Вибраних місцях з листування” й у “Авторській сповіді” про те, що “треба, щоб кожна одиниця виконувала посаду свою”. Будь-яке відхилення від своєї на чужу справу, справу, яку ти не здатний і не бажаєш робити, а виконуєш лише з необхідності, згубне як для особистого, так і державного життя. Для нього неприйнятні ті “секретарі-посередники”, які, не знаючи справи, навчають інших, як робити її. “Лише сам майстер може вчити своїй науці, чуючи цілком її потреби, і ніхто інший. ”
Не сприймаючи навколишню дійсність, що не дає змоги жити людині по-людськи, прагнучи змінити її, М. В. Гоголь гостро відчуває перехідний стан, який переживало людство, його рідний народ. “Усі, -писав він у “Авторській сповіді”, – більш ніж коли-небудь раніше, нині відчувають, що світ в дорозі, а не біля причалу, навіть і не на ночівлі, не на тимчасовій станції чи на відпочинку”. Але де шукати шлях до поступу наперед? Можливо, у запереченні теперішнього, знищенні його в ім'я перемоги “світлого майбутнього?” Для Гоголя такий шлях -неприйнятний. Продовжуючи щойно цитовану думку, він підкреслював: ”… Все чогось шукає, вже не зовні, а в середині себе. Питання моральні взяли перевагу і над політичними, і над науковими, і над усякими іншими питаннями. І меч, і грім гармат не в силах займати світ ”. Так писав М. В. Гоголь у відповідь на гнівний виступ проти нього Бєлінського, і в цій суперечці виразно виявилось протистояння двох спрямувань, що простежуються у нашій історії впродовж усього наступного часу. На одному боці позиція прихильників зміни підвалин суспільства силою, готових на вівтар “світлого майбутнього ” принести в жертву день сьогоднішній і тих, хто живе нині. На другому -позиція, яку обстоював М. В. Гоголь, позиція. що знайшла своє втілення у філософії самовдосконалення, позиція ворогів крові й насильства. З цього погляду в ім'я майбутнього треба не відвертатись від теперішнього, а працювати у ньому. “Через те й біда наша, – писав М. В. Гоголь у “Вибраних місцях з листування”, – що ми не дивимося у теперішнє, а дивимося в майбутнє. Через те і біда вся, що як тільки, вдивившись в теперішнє, помітимо ми, що одне в ньому гірке і сумне, інше просто бридке або ж робиться не так, хоч би як нам хотілося, ми махнемо на все рукою і давай витріщати очі в майбутнє. Дрібницю забули! Позабували всі, що шляхи й дороги до цього світлого майбутнього приховані саме в цьому темному і заплутаному теперішньому, якого ніхто не хоче впізнати”.
Ці слова відгукуються луною впродовж всього драматичного шляху, який судилося пройти Україні від тоді і аж до тепер. І через це мав рацію М. Драгоманов, коли зазначав: “Гоголь – може, незалежно від своїх замірів та бажань, несвідомо для себе самого – став одним із перших моторів нашого соціального руху, щоб скласти перед ним велику пошану від вдячних нащадків”.
М. В. Гоголь як “один з батьків новішого українського народолюбія”, на думку М. Драгоманова, відлунює і в творчості М. Костомарова, і М. Максимовича, і навіть, Т. Шевченка.
