Ціннісні орієнтації в будь-якій галузі людської діяльності. Проте філософія розглядає тільки цінності, що виражають сутність людини, універсальні цінності, а також ті, що визначають ядро світогляду, ставлення людини до навколишнього середовища. Зміст ціннісних орієнтацій (базових або ключових) в різні епохи, у різних соціальних спільностей і особи відрізняються аж до протилежності. Але ціннісні орієнтації – атрибути людини та її ставлення до світу. Візьмемо істину. Істина цілком по-різному поясняється матеріальними або суб'єктивними ідеалістами. Індивідуальні плани – спрямованість особи, збігаються з перспективами соціального розвитку, виявляють цінність людини як активного борця, як творця нових суспільних відносин. Активність людини формується і проявляється в різних сферах соціального життя. Зростає значення різноманітних форм спілкування, внаслідок яких розвивається потреба ставитись до іншої людини, як до цінності. Така потреба в зрілої людини стає внутрішнім мотивом поведінки, визначаючи гуманний характер її помислів і вчинків. Як чудово сказав Йоганн Гете: “гуманність вкладає душу навіть у насолоду, дух – в потребу, грацію – в силу, серце – в велич”.

Гуманістичне виховання має метою виховання переконаної, цілісної особи, здатної не тільки до самостійних рішень, але й до творчої діяльності. Переконання не можна купити в книжковій крамниці, їх треба вистраждати власним життям, придбати власною працею. Формуються індивідуальними тільки власними зусиллями. Формування індивідуальності відбувається протягом всього буття людини і найяскравіше проявляються в моральній позиції. Людина як індивідуальність самобутня в моральних оцінках у визначенні ідей і мети життя, в прояві духовних потреб. В практиці соціального спілкування, в системі виховання формуються ціннісні особи як самостійної, самобутньої, активної і неповторної. Лев Толстой говорив, що людина подібна дробу: числівник означає її думку про себе, а знаменник - думку людей про неї, і тільки якщо знаменник більше чисельника, то дріб правильний. Самооцінка - це завжди порівняння, завжди зіставлення своїх дій і думок з певним еталоном з ідеалом.

У філософії досі не вироблено загальноприйнятої класифікації цінностей. Кожна з основних цінностей виражає суттєве ставлення до світу, що робить людину людиною, системи цінностей дає ціліше уявлення про відносини “людина - світ”. Гармонійна взаємодія цінностей створює ідеальні відносини між людиною і світом, а дисгармонія, абсолютизація одного чи кількох аксіологічних відносин “людина - світ” на шкоду обом.

В усіх аспектах взаємодії зі світом людина оцінюється на кінцеву цінність – благо.

Благо - найзагальніше поняття для визначення позитивної цінності (протилежність добру – нескінчене цінності зло), предмет або явище, що задовольняє певну людську потребу, що відповідає інтересам, менш і спрямованості людей. Розрізняють природні блага – результат стихійних природних процесів ( родючості ґрунту, корисні копалини, відповідно природне зло – стихійне лихо, хвороби тощо) і суспільні блага – продукти діяльності людини. Але в тому і іншому випадках благо складах соціальне визначення предмета, його корисне значення для людини. Залежно від того які потреби задовольняються, розрізняються матеріальні і духовні блага. Матеріальні блага: предмети харчування, одяг, житло, тощо, а також засоби виробництва. Духовні блага: знання, досягнення духовної культури людства, естетичні цінності, моральне добро, укладене в вчинках людей тощо. Але багато ціннісних явищ не належить ані до матеріальних, ані до духовних, бо володіють ознаками обох водночас (досягнення історичного прогресу, творчість, соціальні події, предмети розкоші). Людина, володіючи творчими потенціями, здатна творити всі цінності, сама виступає як вище добро-благо.

Єдність істини, краси і міри – благо, що складає вершину цінностей, підкреслював філософ Платон. Зміст таких цінностей історично, але, як би люди не розуміли благо – благо є визначенням їх прагнень. Прагнучи до блага, людина з одного боку виражає себе, свою неповторність і самореалізується саморозвивається орієнтуючись на ключову цінність – свободу. З другого – людина так або інакше самоцінність світу, а себе часткою світу. Таке співвідношення орієнтоване на цінність – причетність Свободи індивідуальності і причетність її до суспільства, Всесвіту – фундаментальні цінності людського буття.

У давньогрецькій філософії поняття “благо” витлумачувалося, як межі людських спрямувань, водночас їхня причина й мета. Й справді, для орієнтації серед різноманітних цінностей потрібна певна точка відліку, деяка “цінність цінностей”. Найповнішим віддзеркаленням блага безпосередньо в самій людині є мудрість – інтегральний результат достатнього освоєння життєвих цінностей. Мудрість – це знання життя, запліднене добротою, справедливістю, чутливістю до краси життя, помножене на творче ставлення до життєвих ситуацій і повагу до традиції.

Життя, визнаване за цінність, являє собою ствердження блага в його безпосередності. Життя – це безумовна ствердність блага. Ми не завжди замислюємось над тим, що цінність життя полягає саме в тому щоб бути можливістю можливостей, “матір’ю всіх можливостей”. “Життя взагалі не буває. Життя неминуча необхідність здійснити саме той проект буття, котрий є кожен з нас… Життя в самому прямому розумінні цього слова – драма, бо воно є жорстока боротьба з речами (включаючи й характер людини), боротьба за те, щоб бути дійсно тим, що міститься в нашому проекті”. Саме так витлумачував життя Ортега-і-Гассет.

• Здоров`я - це життя в його вільному здійсненні, вільне від істотних перешкод і негативних можливостей. Це життя сполучене зі свободою.
• Як естетичне благо можна охарактеризувати красу.
• Це вільний вияв досконалості, що включає до себе “безкорисливий інтерес” як наголошував І. Кант.
• Користь – це благо яке стверджується у царині практичних інтересів і практичних дій.

Істина є узагальненням каноном смислотворення скрізь, де здійснюються людиною пізнавальні зусилля. Це правильний образ пізнаваного, а разом і правильна позиція щодо пізнання конкретного об’єкта та життєвої ситуації загалом.

Людина становлює свої відносини з світом і іншими людьми за нею ж обраними методами і засобами, пізнаючи об’єктивну реальність, націлюючи пізнання і усвідомлення величі істини, прагнучи до розуміння суб’єктивної реальності існування інших людей і соціальних спільностей, орієнтуватись на цінність правди. Характерно що відмінність між розумінням і пізнанням в тому, що пізнання формулює знання про об’єкти, а розуміння припускає співпереживання, входження у внутрішній світ, в цінності іншого суб’єкта. Існує думка, що істинне – у вигляді матеріалістичного світогляду, життєвої і художньої правди, соціальної і природничонаукової теорії – або взагалі не має жодного ставлення до моральності, або ж діє на неї негативно.

Всі релігійно налаштовані люди вважають, що відмовившись від віри в душі, людство впаде в моральний песимізм.

Зникнуть відмінності між добром і злом, правдою і неправдою, зникнуть взаємні людські прив’язаності, і людьми опанує моральний параліч. Тут прагнення довести, нібито без релігії не існує моралі, нібито матеріалістичний світогляд вимагає моральні обов’язки і високі моральні збудження. Але чи так це? Хіба історія не свідчить про те, як, пориваючи з вірою в Бога, люди не втрачали своїх моральних достоїнств.

Навпаки. Істина – це певна властивість людського знання. Все людське пізнання, всі науки спрямовані на її досягнення. Тільки істинне знання служить людяні могутнім знаряддя перетворення дійсності. В протилежність істинні помилка, омана становлять невірне, ілюзорне, перекручено-фантастичне відображення об’єкта в свідомості людини того, що називаються абсолютного істинного. Єдність істини та її розуміння дозволять створювати ідеальні проекти і програми, основані на знанні об’єктивної реальності і відповідних цінностей суб’єкта. Це ідеальне створення майбутнього, цінність творчості, що реалізувалася.

Правда являє собою істину в її соціально-історичному бутті. Це істина в поєднанні з справедливістю.

Добро це моральне благо. Це граничний вияв усіх моральних цінностей – честі, гідності, обов’язку тощо.

Святість являє собою форму ствердження блага, яка викликає безумовну пошану і довіру. Це безпосереднє з самозасвідчення блага – чи то в особистому способі життя, чи шляхом надання надзвичайної цінності якимсь предметом або цінностям ситуаційного характеру. Тоді маємо справу зі святими. Ними можуть бути релігійні реліквії, предмети культури, або такі ідеальні-реальні предмети, як, наприклад Батьківщина, сім’я тощо.

Свобода як цінність витлумачується найперше як благо, здійснюване через безпосередню самореалізацію людини. Хоча, як це зазначалося раніше, зміст свободи цим далеко не вичерпується. На свідчення про те, що свобода є цінністю й поза індивідуальним виміром людського буття, наведемо вислів Петра Олександровича Кропоткіна ( 1842-1921 рр. ) - теоретика анархізму, одного з найвизначніших апостолів ідеї свободи наприкінці XIX сторіччя. “Свобода, - писав він, - це єдиний засіб проти незручностей, які випливають із крайностей самої свободи”.

Свобода.

В різні періоди історії людства філософи свободу визначали по-різному. Філософ-кінік Діоген, який жив в IV сторіччі до н. е., вважав, що не будь-яка людина вільна, а лише та, яка кожний день готова померти. Народившись майже п'ять століть згодом, римський стоїк Епіктет вважав вільною тільки таку особу, яка бажає лише те, то може отримати. В XVII ст. англійський філософ Джон Локк назвав вільною людину, що уміє управляти своїми пристрастями. Визначали свободу і як добровільні підпорядкування необхідності, і як можливість нікому не підкорятися, інші свободу ставили в залежність від умов, що дозволяють або не дозволяють задовольняти бажання. Але інші вважали свободу безумовним становищем духу людини, що не залежить від зовнішніх умов. В XVIII ст. французький просвітитель Лені Дідро вважав уявлення про вільну волю ілюзією людини, що почуває себе причиною власних вчинків, але не усвідомлює себе результатом обставин. Але, мабуть, розповсюдженим в історії людської думки є міркування, що вільний той, хто не підвладний волі інших людей. Більшість філософів XIX і XX стст. вважають свободу безсумнівним добром у житті кожної людини, і, на думку французького філософа Жана-Поля Сартра, свобода - це трагічний талан людини. Але справді, поняття свобода виникло в історії людської думки як результат усвідомлення ролі і можливостей людини, як визначення свідомої вольової активності людини в особистому суспільному житті.

Звичайно роль свідомо-вольової активності людини розглядають з допомогою співвіднесення понять свободи і необхідності. Поняття необхідність вводиться для з'ясування тієї об'єктивності визначення поведінки людини, що в тій або іншій формі присутня в кожній з конкретних життєвих ситуацій. В домарксистській філософії проблема свободи дуже часто приймала вид дилеми: або поведінка людини визначена зовнішніми у ставленні до неї свідомості причинами, або людина підкоряється вільній волі. Складними, прямими і опосередкованими впливами фактори середовища стають не тільки змістом самого вибору, але й внутрішніми рисами характеру людини. Однак, виникнувши і сформувавшись під впливом факторів, що не залежать віл людини, свідомість і воля її стають діючими і важливими ланками в ланцюзі подій. В процесі розвитку людства вплив волі і свідомості діючої людини збільшується, її можливість передбачати і уявляти собі наслідки своїх лій дедалі більше впливає і на життя суспільства, і на життя самої людини. Свобода є необхідність. Об'єктивна необхідність – кордон людської свободи, в межах якої визначена її реальність, знання об'єктивної необхідності - її умова. Протилежність свободи і заборон, з якими зустрічається людина, здається безсумнівною. І справді. Якщо кожна людина усвідомить значення моральних правил для своїй особистого індивідуального життя, то моральні правила, норми можуть стати перед нею як система заборон, що різко скорочує її свободу. Кожна заповідь – не убий, не говори неправди, не завидуй тощо, може бути усвідомлена, як своєрідне викреслювання одного з можливих варіантів її поведінки. Реальність же людської свободи найчастіше ставиться в залежність віл числа варіантів, з яких людина вибирає, і природним здасться висновок: моральна заборона скорочує свободу людини. Воля людини виявляється найважливішою умовою, яка здатна збільшити або зменшити людську свободу.

Істина.

Людина встановлює свої відносини з світом і іншими людьми за нею ж обраними методами і засобами, пізнаючи об'єктивну реальність, націлюючи пізнання і усвідомлення величі істини, прагнучи до розуміння суб'єктивної реальності існування інших людей і соціальних спільностей, орієнтуватися на цінність правди. Характерно, що відмінність між розумінням і пізнанням в тому, що пізнання формулює знання про об'єкт, а розуміння припускає співпереживання, входження у внутрішній світ, в цінності іншого суб'єкта. Існує думка, що істина – у вигляді матеріалістичного світогляду, життєвої і художньої правди, соціальної і природничонаукової теорії - або взагалі не має жодного ставлення до моральності, або ж діє на неї негативно. Всі релігійно налаштовані люди вважають, що, відмовившись від віри в Бога і безсмертя душі, людство впадає в моральний песимізм. Зникнуть відмінності між добром і злом, правдою і неправдою, зникнуть взаємні людські прив'язаності, і людьми опанує моральний параліч. Тут – прагнення довести, нібито без релігії немає моралі, нібито матеріалістичний світогляд виключає моральні обов'язки і високі моральні збудження. Але чи так це? Хіба історія не свідчить про те, як, пориваючи з вірою в Бога, люди не втрачали своїх моральних достоїнств. Навпаки. Істина – це певна властивість людського знання. Все людське пізнання, всі науки спрямовані на її досягнення. Тільки істинне знання служить людині могутнім знаряддям перетворення дійсності. В протилежність істині, помилка, омана становлять невірне, ілюзорне, перекручено-фантастичне відображення об'єкта в свідомості людини того, що називається абсолютною істиною. Знання, яке в основному хоча й вірно відображає дійсність, однак відрізняється неповнотою, незавершеністю, називається відносною істиною. Єдність істини та її розуміння дозволяють створювати ідеальні проекти і програми, основані на знанні об'єктивної реальності і відповідних цінностей суб'єктів. Це ідеальне створення майбутнього, цінність творчості, що реалізувалася.

Природно, основні цінності в житті людини і суспільства: істина, користь розуміння, красота, добро, творчість, мудрість, правда, святість, а також свобода, справедливість, причетність.

Співпричетність – це прилученість людини до якогось цілого, визнавана за благо. З першого погляду, співпричетність суперечить свободи, бо вимагає відмови від певних прав на індивідуальну самореалізацію. Але якщо така відмова здійснюється добровільно, у цьому немає поразки для свободи. Згадаймо: адже самообмеження є істотним виявом свободи. До речі, той самий Петро Кропоткін найбільше уславився своєю етикою співробітництва й солідарності.

Творчість стверджує цінність нового. Це визнавана за благо зверненість буття в майбутнє.

Традиція, навпаки, стверджує цінність усталеного. Це визнавана за благо минуле, засвідчене в своїй достотності колективним досвідом людей.

Незважаючи на те, що всі перелічені цінності укорінені в людському досвіді, вони все ж вимагають від людей певних зусиль для їх підтримання й поширення. Іншими словами, вони потребують свого постійного обґрунтування. Головні способи обґрунтування цінностей такі:

• міфологічний;
• релігійно-містичний (одкровення);
• раціонально-логічний (пояснення й доведення);
• емоційно-образний;
• життєво-практичний (особистий зразок, демонстрація цінностей на особистому прикладі).

Всі вони є водночас і способами передачі, трансляції цінностей – від генерації до генерації, від однієї групи або спільноти до іншої. Й усі вони так чи так присутні в сучасній культурі й застосовуються у відповідних ситуація.

Найзагальнішим способом практичного втілення цінностей у людському бутті є обернення їх на норми. Зміст кожної цінності може бути – й за певних умов дійсно буває – вираженим у формі вимог і приписів. Уявлення про добро можна висловити імперативно: “Будь добрим, не чини зла”. Зміст поняття істини можна викласти так: “Наші знання мусять відповідати дійсності”. Й так у принципі з кожною цінністю. Через це точніше говорити не про ціннісні системи як такі, а про нормативно – ціннісні системи. Саме так – у формі поєднання ціннісного й нормативного – здійснюється й знаходить свій остаточний вияв смислова структура людського буття.

Сучасна ситуація у світі, яка характеризується установленням цивілізації нового типу, виводить на перший план саме регулятивно-інтегруючу функцію цінностей. Дедалі ясніше усвідомлюється й необхідність їх оновлення. Один з керівників німецької соціал-демократії Лафонтен у своїй книзі “Суспільство майбутнього” прямо наголошує на тому, що сьогодні “потрібні зміни в нормативній структурі, тобто в системі цінностей, яка дозволяє або забороняє ті чи дії в нашому суспільстві”. А його політичний суперник християнський демократ Інглехарт підтримує його в цьому в книзі з красномовною назвою “Ціннісні зміни в західному суспільстві”.

Іншою формою практичного буття цінностей є символи. Це певні знакові комплекси (графічні, звукові або у формі дій), які безпосередньо-чуттєво передають зміст тих чи тих цінностей. Не будемо на цьому спинятися, позаяк суперечки з приводу державної символіки України зробили очевидним для кожного, що певні зображення або навіть просто сполучення кольорів символізують певні цінності та історичний досвід, який за ним стоїть.

Найближчим для людини способом утілення цінностей є їхнє ствердження через життя й діяльність особистостей, котрі виступають для інших зразками. Макс Шелер узагалі вважав цю форму втілення цінностей головною. На його думку, кожна людина є уособленням структури життєвих прагнень якоїсь групи або навіть доби. А серед них він виокремлював три рівні:

• люди святості;
• генії науки, моралі, мистецтва, законодавства;
• герої.

Але справді універсальним механізмом ствердження людських цінностей є культура. Вона включає і всі перелічені, й ще не зазначені тут форми й способи закріплення, передачі, обґрунтування й утілення людських цінностей. А цінності через те складають смисловий каркас культури. Культура дає цінностям понадситуаційний вихід у буття й тим самим відкриває для них можливість творити нові ситуації й нові події.

Коротко підсумуємо сказане. Цінності виконують у людському бутті кілька функцій. Вони виступають як:

• форми утримання й закріплення споріднених смислів;
• “поля взаємності”, ґрунт для поєднання індивідуальних людських світів;
• підвалини, засади для розгортання певного світу;
• “мотиви мотивів”, смислове обґрунтування цілей діяльності;
• життєві та історичні орієнтири;
• певні зразки, канони смислотворення.

Пов’язаність цінностей з життєвими смислами, а через них з буттям здійснюється завдяки активності сумління, яка й виявляє остаточно єдність свідомого й неусвідомлюваного в межах свідомості. З іншого боку – від світу – пов’язаність цінностей з буттям здійснюється завдяки культурі. У такий спосіб людське буття повертається до себе, а разом з тим і зберігає свою відкритість, свою готовність до смислового самозростання.