Розглянемо проблему часу в аспекті суб’єктивного ставлення до нього людей. Так як ставлення до нього та усвідомлення його історично мінливі, проблема часу постає в якості філософської та історико-культурної проблеми.

Відомо, що час у свідомості людей первісного суспільства виступав не у вигляді нейтральної координати, а в образі таємничої сили, що керує всіма речами та життям людей. Тому він виступає емоційно насиченим: час може бути добрим та злим, сприяти одним видам діяльності та заважати іншим. Існує сакральний час, час для жертвоприношень і т. д. Час в первісному суспільстві – це не звичний для нас векторний час: він не тече лінійно з минулого в майбутнє, він або не рухається, або плине по колу.

Античність вважається колискою європейської цивілізації. Однак, на думку А. Гуревич, ніщо не розкривае так чітко відмінності між античною та новою культурою, як інтерпретація ними часу. Якщо в сучасній свідомості панує векторний час, то в свідомості елліна він відігравав роль підлеглого. У греків часове сприйняття залишалось під сильним впливом міфологічного осмислення дійсності. Світ сприймався ними не в категоріях зміни та розвитку, а як перебування в спокої або обертання у “великому колі”.

Римські історики набагато більше схилялись до лінійного плину часу, і хід історії вони осмислюють уже не в міфопоетичних категоріях, а спираються на певні моменти справжньої історії (заснування Риму та інші).

Сприйняття часу як обертання по колу, постійного повернення було характерним і для європейських народів. Дане уявлення не було цілком викорінене і в середні віки: свідомість селян не могла подолати вплив природніх ритмів. Проте значною мірою часова орієнтація трансформувалась під впливос Християнства.

По-перше, в християнському світосприйнятті поняття часу було відмежоване від поняття вічності. Вічність не можливо виміряти часовими відрізками. Вічність – атрибут Бога, земний час – це “тінь вічності”, “зміна речей”. Він створений і має початок та кінець, які обмежують тривалість людської історії. Християнин прагне перейти з часу у вічність.

По-друге, історичний час набуває певної структури, поділяючись на дві головні епохи: до народження Христа та після нього. Історія рухається від акту божественного творення до Страшного суду. Час стає векторним, лінійним та незворотним.

Специфічна риса християнського розуміння часу, що бере свої витоки у Аврелія Августина, – психологізм. Час не стільки мислиться як чисте поняття, як абстрактна мірка, скільки сприймається в якості психологічного факту, внутрішнього досвіду людської душі.

На межі XIII і XIV столть європейці отримали засіб точного виміру часу, послідовного його відліку через однакові проміжки. У середньовічній свідомості “час купця” переважав над “часом церкви”.

Механічні годинники, встановлені на вежах соборів, припинили церковну “монополію” на час. Вперше час остаточно “витягнувся” у пряму лінію, що прямує з минулого в майбутнє через точку, яку називають теперішнім. Якщо раніше відмінності між минулим, теперішнім та майбутнім були відносними, а межа, що їх розділяла, – рухомою (наприклад в релігійному ритуалі), то з пануванням лінійного часу ці відмінності набули чітких форм.

Місто стало володарем власного часу в тому сенсі, що воно вийшло з-під контролю церкви. Але людина перестає бути володарем часу, оскільки, отримавши можливість плинути незалежно від людей та подій, час встановлює свою тиранію, якій люди змушені підкрятись. Всі ці трансформації призвели до виникнення того розуміння часу, котре існує й по сьогоднішній день.