Розглядаючи сутність часу та його основні властивості, перш за все слід встановити, чи відноситься час до сфери об’єктивного чи лише до сфери суб’єктивного, визначається він певним духовним началом чи природою самого матеріального світу.

Для діалектичного матеріалізму переконання в об’єктивності існуючого світу виступає основою для матеріалістичного трактування часу. Час (як і простір) існуєть об’єктивно, тобто незалежно від чиєїсь свідомості.

Сучасна філософія і психологія окрім об’єктивного реального часу розрізняють перцептуальний та концептуальний час. Під перцептуальним часом розуміють відображення реального часу в чуттєвому сприйнятті суб’єкта. Тоді як концептуальний час – це наші знання, уявлення, які виявляються більш або менш адекватним відображенням реального часу. Ще С. Аскольдов розглядав час як онтологічне (“мінливість буття”), фізичне та психологічне (в якому наявна власна індивідуальність і суб’єктивність.

Протягом усього періоду розвитку філософської думки багатьма мислителями заперечувалась об’єктивність часу (або існування часу взагалі). Так, згідно теорії Канта, час і простір – форми нашої чуттєвості, наша вродженна здатність впорядковувати розташування речей та подій. У сфері речей, що існують незалежно від людини, часу немає, він існує лише у феноменальній сфері, в сфері того, що Кант називав явищами і що він відносив до сфери суб’єктивного.

Першовідкривачем “внутрішнього часу” на початку ХХ століття виступає французький філософ А. Бергсон. У працях “Творча еволюція” та “Тривалість і одночасність” він виступає проти тогочасного наукового сприйняття часу. Час пов’язується з тривалістю, яка складає сутність часу. Чиста тривалість в даному випадку трактується як неперервність внутрішнього часу людини. Суб’єкт виступає фактично єдиним носієм часу. Час зовнішнього світу створює причетність оточуючого нас матеріального світу, яку ми переживаємо та відчуваємо, до цієї внутрішньої тривалості.

Своєрідна концепція часу існує і у феноменологічній філософії. Е. Гуссерль ставив перед собою мету проаналізувати час з феноменологічної точки зору, тобто дати аналіз “часу – свідомості”, його цікавив “іманентний час потоку пізнання”. Виключення об’єктивного часу відіграло вирішальну роль в його дослідженні.

Але якщо для Гуссерля поворот від об’єктивного часу до тимчасовості свідомості дає можливість осягнути сам потік свідомості, то для М. Хайдеггера це поворот від об’єктивного часу до екзистенційної тимчасовості. Тимчасовість, за Хайдеггером, завжди “наша”, “ми самі” розкриваємось у тимчасовості, і “в нас” завдяки тимчасовості розкривається буття.

Загальновизнаною є думка, що саме екзистенціалізм, стверджуючи, що буття – це перш за все існування людини, зробив категорію часу центральною. Екзистенціалісти говорять про тимчасовість людського існування. “Тимчасовість” – це переживання людиною часу, розфарбоване у трагічні, емоційні тони, оскільки існування простягається між народженням та смертю. Час в них носить конкретний, його особистісний характер неможна абстрагувати від таких екзистенційних понять, як “надія”, “рішучість”, від почуття любіві, очікування, розкаяння та ін. Тому екзистенціалісти відрізняють звичайний – фізичний час, як чисто кількісний, від якісного відмінного конечного та неповторного часу, котрий виступає як доля людини.

Це близке до розуміння О. Шпенглера, котрий писав у книзі “Закат Европы”: “Только исходя из мирочувствования тоскующего стремления и его прояснения в идее судьбы, мы можем приступить к проблеме времени… Словом “время” обозначается нечто в высшей степени личное, нечто такое, что мы вначале упоминаем как собственное, поскольку оно ощущается с внутренней достоверностью, как противоположность тому чужому, которое вмешивается в жизнь… “Собственное”, “судьба”, “время” – суть заменяющие друг друга вещи”.

При такому трактуванні час втрачає свій звичний зміст, він перестає бути тим, що “тече”, що “триває”, а історія перестає бути послідовністю подій, що відбуваються в часі. Істория стає сферою здійснення часів. Кожна культура, з такої точки зору, має свою долю, свій міф, свій час. Час належить до сфери безпосереднього переживання та інтуіції.