Вперше проблема розрізнення часу як вічності або “безконечного часу” та часу як хроноса або історичного часу виникає у грецькій філософії. Часові уявлення ще перебувають під виразним впливом міфології: стародавні греки сприймають і переживають світ переважно не у категоріях зміни або розвитку, а у категоріях одвічного виникнення та зникнення, становлення, здійснюваного в окреслених межах упорядкованого космосу.
Прагнення співвіднести царини одвічного та мінливого породили у грецькій філософи взаємовиключні концепції часу Геракліта та Парменіда. Для Парменіда єдиною реальністю є постійне й незмінне, вічність, для якої не існує минулого та майбутнього, позаяк те й те присутнє у сучасному як єдине й неподільне. Темпоральна модель космосу Геракліта, навпаки, підкреслює унікальну цінність миті у плинному процесі: космос тут – не існуючий і спостережуваний у просторі одвічний речовинний світ, а опановувана на ґрунті Логосу безконечно-вибухова подія.
Платон спробував співвіднести одвічне з минущим, визначивши у діалозі “Тімей” час як рухливий образ вічності, як певну її подобу. Час створений разом із Всесвітом і разом з ним загине. Тлумачення часу як недосконалого відображення вічності породжувало недовірливе ставлення людини до часу, оскільки як щось, позбавлене самостійності, він нічого не вирішує у долях людських, хоча одвічно несе загрозу рівновазі сущого. На думку Платона, по-перше, час не протиставляється вічності, час є її “подобою”; по-друге, час є творінням і був не завжди; по-третє, вічний лише “образ”, “подоба”, тобто час не вічний і на відміну від нерухомої вічності час рухається за законом числа.
Систематичну розробку категорія часу як реальної риси мінливості світу дістає у Арістотеля. Час у Арістотеля – це число або міра руху, розглянутого через відношення “раніше – пізніше”. Аналіз зв’язку поняття часу з поняттям руху, розкриття змісту терміну “тепер” насичують концепцію Арістотеля не тільки глибоким філософським, але й фізичним сенсом, позаяк час розглядається у тісному зв’язку з фізичними процесами, передовсім процесами руху й зміни.
Нова сторінка у дослідженнях проблеми часу як вічності та як минущості вписана до історії культури християнством. Августин, котрому належить найбільш завершений виклад історії раннього християнства, дає інтерпретацію категорії часу крізь призму інтересів і цінностей людини. Абсолютна трансцендентна залежність творення від творця, земного світу людини від бога зумовила розтин часу на вічність як позачасне буття бога та тимчасове існування земного світу.
Отже, час у ранньому християнстві з реальної характеристики буття у Арістотеля перетворюється на мірило суб’єктивного досвіду людської душі, яка тільки одна здатна викликати з небуття минуле й передбачати майбутнє. Головною особливістю так витлумаченого часу є його лінійний характер, що зумовлене трьома космічними точками священної історії: “творення – втілення – друге пришестя”. Тільки лінійний, односпрямований час дозволяв віруючому досягти вічного життя у потойбічному світі. Та обставина, що кожне “сучасне” не тільки відокремлене від майбутнього, але й пронизане ним, позаяк майбутнє – “конечне майбутнє” (підкреслю!) – може настати будь-якої наступної миті, наповнює поняття часу екзистенційним сенсом, сенсом людського переживання кожної миті. Людська душа виявилася точкою перетну двох царин – вічності та минущості: будучи вміщеною у тимчасовому світі, вона прагне вічності.
У подальшому середньовічна думка переносить наголос з проблеми часу на проблему вічності. Бо якщо категорія часу сама по собі, без співвідношення з категорією вічності, позбавлена сенсу в християнстві, то зрозуміло, що думка про вічність стає визначальною.
Еталонним визначенням вічності у середньовічній теології стало визначення Боеція: “вічність – це досконале володіння одразу всією повнотою безконечного життя”.
Вічність – атрибут самого тільки бога; це – “totum simul”, цілісність, сфокусована у точці. Вона не піддатна раціональному осмисленню. Але як будь-яке ірраціональне поняття, вічність визначена переважно у термінах заперечення, через те, чим вона не є. Вічність не безконечність часу, а його заперечення; вічність – не слідування часові, а одночасність; вона не може бути вимірена ніякими часовими відрізками.
У ХШ сторіччі починає формуватися активне соціальне середовище, в якому чинник часу набуває вирішального значення, – місто. В європейському місті вперше в історії починає формуватися уявлення про час безвідносно до того, що відбувається у часі, як про чисту форму, чисту тривалість, “відчужену” від потоку буття. Створення механізму для точного виміру часу – годинника – породило умови для нового ставлення до нього як до одноманітного потоку, який можна поділити на рівновеликі безякісні одиниці.
У житті ж суспільства та окремої людини час набуває дедалі більшої вагомості, відбувається усвідомлення пов’язаності людського існування з кожною скороминущою миттю, його співпричетності плинові часу. Вже у добу Ренесансу відбувається формування концепцій історичного, екзистенційного часу, які усвідомлюють відмінність свого часу від “попередніх віків”, наявність історичної дистанції між історичними часами, яка визначає місце людини у спадкоємному слідуванні “ланцюга” часів.
Усвідомлення історичної дистанції по-новому порушило проблему співвідношення минущого та вічного. Бажання найбільш повно вичерпати наявні у часі можливості поєднане з розумінням вічності як сполучної нитки між різними історичними епохами. Вічність набула якості свого роду сцени, тла, на якому розігрується історична дія, з якою вона співвіднесена. Вічність стала визначати міру людських діянь, їхнє наближення до абсолютного, а минуще було формою здійснення вічного, тобто тією формою діяльності, за допомогою якої смертна людина могла здобути історичне безсмертя, з часового потоку буття перейти в одвічне буття за допомоги особистих зусиль.
Глибокий зв’язок між часом та вічністю був усвідомлений у філософії ХХ століття. Вічність та мить – це часові характеристики буття. Це два окремих полюси, єдність яких і утворює час. Вельми цікавою є точка зору М. Бердяєва, який вважав, що “время не есть замкнутый круг, в который ничто не может проникнуть из вечной действительности, а есть нечто размыкающееся… С другой стороны, эта точка зрения предполагает, что и самое время есть что-то внедренное в глубину вечности”, час є “какой-то внутренний период, какая-то внутренняя эпоха самой вечности”. Розрив між вічним та тимчасовим М. Бердяєв визначив як “найбільшу помилку свідомості”. В духовному переживанні людини час та вічність виступають в єдності – як відчуття того, що життя не вічне, і, разом з тим, віри в його абсолютний, першопочатковий сенс та призначення.
У XX сторіччі у термодинаміці проблема спрямованості й необоротності часу постала як проблема теплової смерті Всесвіту, його “кінця”. У релятивістській фізиці, у загальній теорії відносності та сама проблема постала як проблема “початку” Всесвіту. Фізики намагаються знайти фізичний розв’язок проблеми, філософи – перевести її з площини релігійних уявлень про божественне створення світу та його кінець як неминучу відплату до царини її раціонального філософського осмислення. Послаблення модусу вічності творить умови для його репрезентації у вигляді нашого Всесвіту як світу людини. Але вічність при цьому не відходить із Всесвіту: будучи передумовою часового становлення Всесвіту, вона випромінює з універсальної людської діяльності, яка охоплює і природний, і культурно-історичний світ людини.
Людина постійно звертається до вічності, намагаючися видертися з полону конечності, нацюхвилинності буття, знайти у ньому позачасове, вічне як виправдання й обгрунтування свого існування.
Таким чином, щоб зрозуміти зв’язок минущого й вічного, необхідно наголошувати не на їхній відмінності, а на їхньому збігові, на їхньому зв’язку. Час – не зовнішня оболонка вічності, а якась “внутрішня доба самої вічності” (М. О. Бердяєв).
