Сучасні культурні, ідеологічні та духовні процеси багато в чому повторюють тенденції минулого порубіжжя в осмисленні кризових явищ культури. Як зазначає С. Павличко, “два fin de siecle” мають принаймні одну спільну проблему: модерність нації і модерність культури. Хоч і не завжди названі прямо, ці проблеми знову стоять у центрі культурного дискурсу “нашого” часу [21; 10]. Тому сьогодні особливо актуальним видається дослідження художньо-естетичних процесів кінця XIX – початку XX століть, які мали величезний вплив на подальший розвиток усієї національної культури.
Становлення нового, розмаїтого і поліфонічного художнього мислення в українському контексті, безумовно, пов’язане зі збереженням традиційних світоглядних орієнтацій: просвітницького гуманізму та прагнення до національної ідентичності. Безперечно, поява модернізму прискорила трансформацію різних типів культурної свідомості. В українській літературі народницько-позитивістські уявлення поєднуються з формами новітнього європейського досвіду (елементи психоаналізу, міфологізовані форми узагальнення). Позитивістський об’єктивізм, раціоналізм та емпіризм заступаються в прозі прагненням до творчої суб’єктивності, увагою до філософсько-етичних питань, глибоким психологічним аналізом індивідуальних характерів, сфери підсвідомого, суб’єктивних переживань і візій тощо. Така зміна художньо-естетичної парадигми базується в першу чергу на відкриттях З. Фройда і К. -Г. Юнга у сфері психології. Заглиблення у незвідані обшири людської психіки, аж до рівня колективного підсвідомого, давало можливість віднайти духовно-ідейне начало людського характеру.
Потреба цілісного, гармонійного існування генетично закладена в людині як універсальний і найвищий в ієрархії символів архетип Самості, відтак, визначальний у всі віки й для всіх світоглядних систем. Та максимально актуальним він стає у переходову епоху, людина якої особливо прагне віднайти внутрішню гармонію, осягнути власну сутність і призначення. Розчарування у грубій реальності, почуття розгубленості й непевності змусили модерного суб’єкта шукати сенс життя в собі, у своїй душі.
Герої творів ранніх українських модерністів О. Кобилянської, М. Коцюбинського, М. Яцківа виразно вписуються в загально-європейську парадигму модерних характерів. Вони – талановиті, непересічні особистості, як правило, митці за професією чи покликанням, люди горді, вольові та пристрасні, що завжди шукають у житті, у людських відносинах гармонію і красу. Та не знаходячи її серед щоденних хаотичних клопотів і турбот, поринають у світ природи й мистецтва.
Вільна, творча, природно-духовна особистість, що прислухається до внутрішнього голосу своєї душі й вічно прагне до висот почуття, краси, добра становить ідеальний тип модерністичного героя. Такими є Зоя з “Ніоби”, героїня новели “Природа”, Наталка Верковичівна з “Царівни”, дівчата з новели “Valse melancolique”, Параска з однойменного твору О. Кобилянської, Антін у новелі “Лист”, ліричний герой “Intermezzo”, Іван і Марічка у повісті “Тіні забутих предків” М. Коцюбинського, герої оповідань “Доля молоденької музи”, “Муза на чорному коні”, “Архітвір”, “З циклу вічних поезій” М. Яцківа. Їхня Самість як ідеальна модель особистості та шлях до її становлення проявляється у відповідних естетичних, художніх символах: Христа, бога мистецтва й духа природи, гори як стежки до небесної блакиті, сонця, моря, арфи, струни, квітки тощо. Ці образи приходять до людей у снах, мареннях, мріях і служать їм своєрідними орієнтирами для життя у прагматичній дійсності.
Естетика модернізму, базована передусім на ніцшеанському гаслі “Бог помер”, пропагувала ідею “переоцінки людських цінностей”. Відбувається перегляд всієї людської історії, в якій відбився духовно-моральний досвід багатьох поколінь, ламається вся християнська парадигма. В українському контексті це позначилося найперше на десакралізації образу матері й запереченні фанатичного синівського служіння (“Вовчиха”, “Через кладку”, “Царівна” О. Кобилянської, “Лист” М. Коцюбинського). Проте спостерігається і традтційне зображення цього образу, зумовлене лірико-романтичним забарвленням українського романтизму (Анна Яхнович (“Ніоба”), Марія (“Земля”) О. Кобилянської, Естерка (“Він іде!”) М. Коцюбинського, образ матері у новелі М. Яцківа “Боротьба з головою”).
Розглянуті нами дві великі групи архетипних символів у творах О. Кобилянської, М. Коцюбинського, М. Яцківа яскраво свідчать про активне звертання представників раннього українського модернізму до архетипних структур колективного підсвідомого, відтворених відповідно до нової філософської парадигми й потреб модерністичної свідомості. Наша ж невеличка розвідка є черговою спробою довести широту горизонтів застосування психоаналітичного напряму філософії ХХ століття, який, хоча й виник як виключно психологічний концепт, проте дуже скоро перетворився на вагому парадигму філософського мислення.
