Архетипи (праобрази, праформи, першообрази) давно відомі людству. Вони були предметом вивчення й інтерпретування ще Платона, Данте, Бруно, Августина, Гете, Манна та інших мислителів. Так, Платон називав їх “вічними ейдосами”, “умоосяжними зразками”, Данте – “вказівниками буття”, “дороговказними образами”. Схоластичне трактування архетипу – це вказівка на природний образ, закарбований в розумінні; в Августина Блаженного – це одвічний образ, що лежить в основі людського пізнання [27; 28-29]. Й. -В. Гете і Й. Кеплер, визначили ці феномени як “праформи”, К. Юнг і В. Пауслі – як “архетипи”, у Т. Манна – це “первісний образ, одвічна форма життя, позачасова схема, відвічно задана формула”, в яку вкладаються життєві прояви” [Цит. за: 19; 81.
Сьогодні у науковій літературі існує кілька точок зору на питання походження архетипів. Серед них основними є дві, що й сформували дві моделі архетипної критики в галузі літературознавства – юнгіанську, яка спирається на засади аналітичної психології, та міфо-ритуальну, яка виділяється з міфологічної школи Дж. Фрейзера, К. Леві-Стросса та Н. Фрая.
Методологічну основу нашого дослідження складає перша і спонукає нас докладніше розглянути її визначальні положення.
Після розриву з З. Фрейдом 1913 року швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875-1961) почав розробляти власну концепцію підсвідомого та його ролі в житті людини і, зокрема, в художній творчості. Він назвав своє вчення аналітичною психологією (на противагу психоаналізу З. Фройда), предметом дослідження якої стала психіка (psyche) як “цілісність всіх психічних процесів, свідомих і підсвідомих” [Цит. за: 26; 118]. За Юнгом, психіка не є певною статичною, незмінною даністю, це – постійно рухлива, динамічна конструкція, що реалізується завдяки напруженому протиставленню двох протилежностей – свідомого і підсвідомого. Світ таємничого підсвідомого – це абсолютно самостійна, незалежна сфера психіки, котра, проте, постійно взаємодіє зі свідомістю. Відношення глибинного психічного комплексу до свідомості вчений визначив як компенсанторне, тобто підсвідоме виконує функції доповнення та врівноваження з метою формування цілісності саморегуляції психіки.
Згідно з юнгіанською моделлю психічної структури людини, підсвідоме існує на двох рівнях. Більш поверховий шар займає особистісне підсвідоме, зміст якого складають т. зв. “чуттєві комплекси” – “набори образів та ідей, які групуються навколо одного чи кількох архетипів і характеризуються спільним емоційним настроєм” [26; 77, формуючи таким чином одне ціле. Реалізуючись, такі комплекси впливають на поведінку людини, яка перебуває в стані афекту. Власне, саме цей індивідуальний рівень підсвідомого Фройд ототожнював із свідомим як таким (фройдівське Воно), вважаючи, що його основа формується в дитинстві потягів, інстинктів.
Відкидаючи “пансексуалізацію” психічного життя індивіда, Юнг протиставляє такому твердженню поняття “колективного підсвідомого”. Це – найглибший шар людської психіки, своєрідний резервуар, який акумулює людський досвід, що підсвідомо передається від покоління до покоління; це – потенційні можливості людини, сфера довготривалої пам’яті свідомості, звідки вона черпає, коли необхідно, найдревніші свої образи [35; 305]. Колективне підсвідоме включає в себе зміст, образи, способи поведінки, що є повсюди і у всіх. Тобто воно ідентичне для всіх людей, а тому є своєрідним фундаментом душевного життя кожного.
Основним елементом колективного підсвідомого, за Юнгом, є архетип – від грецького слова “arсhetуpos” (зразок, відбиток) – образ, уявлення, що є вихідним, первинним, однаковим для всіх, що сягає своїм корінням у глибоку давнину і передається по спадковості.
Юнгіанська теорія архетипів, а отже, і саме поняття, пройшло певну еволюцію. І лише 1919р. вчений свідомо використав слово архетип, надаючи йому статусу терміна. Для Юнга це було психоаналітичне поняття, яке пов’язувало психіку, інстинкт і образ.
Архетипами, таким чином, є такі “фактори і мотиви, які впорядковують психічні елементи в певні образи (названі архетипічними)” [32; 48]; вони – “володарі, боги, тобто образи домінуючих законів і принципи, які надають певної закономірності протіканню тих образів, які душа кожен раз переживає заново” [35; 142].
Праформи, архетипи, “колективні уявлення” (термін Леві-Брюля) присутні у психіці, подібно до кантівської ідеї a priori, як образ божественного розуму. Архетипи – це те, що закладено в програмі розвитку людини, вони виникають разом із самим життям, а отже, не є чимось індивідуально успадкованим, а спільним, універсальним для всього людського роду; вони – той цементуючий фактор, що з’єднує людство в єдине ціле і робить можливим спілкування між людьми. Архетипи виводять особистість за межі індивідуального життя, у сферу родового минулого й майбутнього, а далі – у сферу вічного, за межі простору і часу. Архетипи постійно впливають на почуття і вчинки людини. Несучи з собою потужний енергетичний заряд, вони оволодівають волею людини, формують її думки і поведінку. “Немає такого зла, якому людина не піддалася всією душею, перебуваючи під владою архетипу” [34; 14].
Одначе тут доцільно підкреслити, що архетипи у своєму функціональному вираженні, як правило, мають двоїстий характер. Їхня амбівалентність заключається в тому, що вони не можуть бути ані добрими, ані злими. Архетипи морально нейтральні і набувають певного забарвлення лише після ряду несвідомих і свідомих трансформацій, перетворюючись у сприйнятний образ. Так, архетип Тіні, який, за визначенням, є небезпечним втіленням природної, інстинктивної, а відтак, неприйнятної, темної половити людини, може виступати як в образі Мага, Чаклуна, Спокусника та Диявола, так і Мудреця, Визволителя. Крім того, архетипи часто функціонують і реалізуються в парі, врівноважуючи й гармонізуючи психічне життя індивіда на шляху осягнення власної Самості, як, наприклад, Аніма й Анімус, Тінь і Персона.
Архетип у психологічній інтерпретації є певною пресупозитивною заданістю, яка може бути розпізнана лише завдяки тому, на що вона впливає. Архетипи виявляються у поведінкових актах, що пов’язані з універсальними життєвими ситуаціями, як-от: народження, шлюб, розлучення, материнство, смерть тощо. Цим пояснюються основні різновиди виділених Юнгом архетипів: архетип Самості, Персони, Тіні, Аніми й Анімуса, Матері, Духа, Немовляти, Трікстера та ін. Окрім названих, вчений, досліджуючи людські сновидіння, міфи, релігійні уявлення, витвори мистецтва, фольклор, окреслює безмежну кількість архетипних образів, які проявляються в окремих ситуаціях, бо “існує стільки ж архетипів, скільки і типових життєвих ситуацій” [34; 14.
Як елементи людської психіки архетипи піддаються спостереженню, реалізуючись у формі проекцій – автоматичних, мимовільних процесів, завдяки яким підсвідомі змісти суб’єкта переносяться на об’єкт, тому, здається, що вони належать останньому. Проекція припиняється тоді, коли вона стає усвідомленою, тобто коли суб’єкт переконується, що ці підсвідомі імпульси належать йому [34;21].
Архетип у непроектованому стані не має жодної точно визначеної ціни. Сам по собі він є лише формальною структурою, т. зв. “формою без змісту”, для якої, проте, характерна здатність за допомогою проекції наповнюватися певним змістом. Форму архетипу Юнг порівнює з кристалічною решіткою, яка формує матеріальну структуру кристалу. “Архетип сам по собі порожній і суто формальний, це лише можливість існування, здатність до виявлення того, що дано a priori. Самі уявлення не успадковуються, вони тільки форма” [35; 180].
Тому, наприклад, образ матері, взятий у будь-який момент часу, не можна вивести лише з материнського архетипу, тут має значення і багато інших факторів. Архетипи знаходять своє вираження лише після осмислення, до того ж у дещо видозміненій формі, зумовленій індивідуальними схильностями людини та культурою. Дія архетипу обов’язково спирається на індивідуальний досвід людини. Юнг це добре розумів, постулюючи майже аксіоматичне протиставлення свідомого і підсвідомого, котре визначало дуалізм сприйняття світу.
Архетипи, “виступаючи суто формальними елементами несвідомого, з’єднуючись з певними уявленнями індивідуального досвіду, зазнають оригінальної свідомої обробки”, в результаті якої виконуються архетипні образи. Вони з’являються після ряду видозмін підсвідомих змістів спочатку у підсвідомому, а потім й у свідомості. Далі такі індивідуальні, часто спонтанні, утворення включаються до сукупності феноменів суспільної свідомості і через набування значення й сенсу стають колективними формами – символами [14;9]. Як вважав В. М. Топоров, символ є кінцевою ланкою еволюції образу, його максимальним ступенем узагальнення. Тому символічні феномени є найадекватнішими формами для усвідомлення первинних змістів. Відтак, архетипи як природжені формальні структури колективного підсвідомого найповніше і найчастіше виявляються в символах, а виходячи за межі етнічного та національного буття, вони тим самим становлять основу загальнолюдської символіки.
Найвідоміші приклади проекції архетипів – це символи сновидінь, древні сказання, казки, таємні вчення, пророцтва, міфи, мистецтво слова.
Спостерігаючи практично універсальний паралелізм міфологічних мотивів, Юнг прийшов до висновку, що міфи – це історична форма прояву архетипів, а отже, опредмечені явища внутрішніх процесів. Відповідно, психолог вказував, що пояснення міфів треба шукати виходячи з того, що вони є проекцією підсвідомих душевних процесів.
В основі художньої творчості, за Юнгом, теж лежать архетипні утворення – т. зв. “прадавні переживання”, що походять з глибин віків, від первісної людини або з царства світла і темряви, царства надлюдської природи” Вони виникають у візії, а “те, що з’являється і візії”, є образом колективного підсвідомого. Вони є “справжніми символами”, тому їх можна описати, про них можна здогадуватися, але не можна пізнати, вловити їхню суть [37; 96].
І саме митець має такий великий дар заглянути у глибини людського єства, розпізнати архетипні форми колективного підсвідомого й перелити їх у мистецькі образи. Таким чином, упорядковуючи хаос підсвідомих змістів, він стає деміургом, жрецем, що тепер не належить самому собі, оскільки є колективною, родовою людиною. “Кожна творчо обдарована людина, – писав Юнг, – це певна двоякість чи синтез парадоксальних властивостей. З одного боку, це щось по-людськи особисте, з другого, це позаособистісний людський процес… В ролі індивіда він може мати примхи, бажання, особисту мету, але в ролі митця він колективна людина, носій і творець підсвідомості діючої душі людства” [32; 21]. Отже, залишаючись індивідуальністю, митець мимоволі є носієм колективного підсвідомого.
Сам же творчий акт постає як процес активації архетипного образу, а художній твір, мистецтво загалом є ніщо інше, як певні типи, форми архетипів. Даючи нове життя первинному образові, митець перекладає його на мову сучасності. А це дає змогу, з одного боку, охарактеризувати епоху, в якій народжується твір, а з іншого, проникнути до самих глибин життя.
Архетипи не лише поширюються через традиції, мову, культуру, мистецтво, але й мають здатність спонтанно виникати в будь-який час, в будь-якому місці і без жодного зовнішнього впливу. Сам фундатор теорії не раз підкреслював численність архетипних проявів. Тому ні він, ні хтось із його послідовників (К. Кереньї, Дж. Кемпбелл, Е. Нойман) не змогли дати системної класифікації архетипів, бо вважали даний феномен “гіпотетичним, недоступним спогляданню, образом” [32; 99].
Та це не заважає філософам, психологам, літературознавцям оперувати юнгіанськими поняттями незалежно від того, який аспект їх цікавить. Представники аналітичної психології вважають ідею архетипів найбільш фундаментальним досягненням К.-Г. Юнга. Більше того, Р. Робертсон твердить, що вчений створив “найоригінальніший світогляд ХХ століття” [24; 9].
