Еволюція проходила з позитивними зворотними зв'язками: первісна людина, винайшовши мову і знаряддя, перетворила зграю на суспільство, а воно, підсумовуючи у знаках результати індивідуальної праці, змінило людину і розширило сферу її діяльності.

У чому ж рушійні сили суто людської еволюції? Перше: принцип будь-якого живого розуму – примат власного задоволення. Звичайно, людина працює для сім'ї, навіть на майбутнє своєї біології, але тільки тому, що це їй приємно самій.

Друге: вічна незадоволеність. Уся діяльність розуму спрямована на досягнення щастя. Припустімо, це вдалося: критеріїв щастя досягнуто. На жаль, ненадовго. З'являються два вороги. Зовнішній – середовище намагається зіштовхнути з верхів'я. Внутрішній – адаптація. Настройка регулятора «центра щастя» у мозку закономірно змінюється: збільшуються претензії на «платню» за зусилля – і вже досягнуте змістилося з щастя на байдужість. Або й того нижче. Відновилося нормальне становище: незадоволення, яке штовхає на нові зусилля для досягнення ефемерного щастя.

Такий закон усього живого. Тільки в людині це гостріше, яскравіше: адаптація настає швидше, а потужний інтелект шукає нових шляхів досягнення щастя через творчість.

Індивід і суспільство об'єднані позитивними зворотними зв'язками, однак нерівноцінними. На початку еволюції людина була розумніша за зграю, котра не мала ще власної інформаційної бази. Згодом ролі змінилися. Розум індивіда має фізіологічні обмеження, а інтелект суспільства – у знаках, речах та ідеях – безмежний. Цим же пояснюється факт, що діапазон різноманітності людей щодо інтелекту незрівнянно більший за діапазон біологічних відмінностей: усе залежить від того, кому скільки дісталося від суспільства.

Щоб пізнати людину, треба зрозуміти її розум і біологічні регулятори-потреби: почуття, мотиви.

Термін «мотиваційна сфера» – досить умовний. З одного боку, він включає вроджені потреби-почуття-бажання, а з другого – масу умовних рефлексів над ними – моделей слів і об'єктів.

Самореалізація людини в зовнішньому світі починається з моменту народження і визначається набором потреб, здібностями, характером. Спочатку діють безумовні рефлекси: «подразник-дія». Досить швидко дитина пізнає середовище і підправляє безумовні рефлекси умовними -навчається розпізнавати зв'язки, передбачати і дозувати напруження. Одночасно відбувається тренування всіх ланок рефлексії – вони перетворюються на звички і стереотипи. З перших днів життя встановлюються відносини з людьми – за рахунок вроджених потреб. Спочатку діє «презумпція любові» – всі люди хороші, приємні й бажані. Потім розділяються на «своїх» і «чужих». І тут же проявляється самоствердження і лідерство: власна воля. Поступово у відносини вносяться корективи від зворотних зв'язків, відділення «хороших» від «поганих», виділення авторитетів і визначення власної ролі. В міру дорослішання й нагромадження досвіду змінюється гама вроджених відносин – симпатії зміщуються від батьків до однолітків і лідерів, зростає агресивність. Залежно від особистості і середовища змінюються діяльність і статус. На нове співвідношення потреб, які залежать від ступеня їх задоволення, нашаровуються переконання, що сприймаються від авторитетів з додаванням власних поправок.

Сфера відчуттів і мотивів є похідною від критеріїв розуму. Ми поділяємо їх на потреби, відносини, мораль, переконання. Співвідношення значимостей їх усіх відбивається поняттям «цінності».

Спочатку – про потреби. Головні з них – похідні від інстинктів, які виражають цільові функції розуму й загальні біологічні програми «для себе», «для роду», «для виду». Крім того, існує чимало допоміжних критеріїв, які обслуговують алгоритм розуму, скажімо, перемикання етапів функціональних актів або механізми реалізації свідомості.

Характеристики потреб по п'яти показниках наведені в таблиці 1. Стовпчик «значимість» відбиває актуальність потреби порівняно з іншими, «адаптація» – її мінливість при змінах «платні» від суспільства.

Великі вихідні відмінності в потребах відбивають їх більш раннє або пізніше походження на етапах еволюції. Наприклад, суспільні та інтелектуальні потреби з'явилися явно пізніше, ніж самозбереження, розмноження і добір.

Коли тварина живе у природних умовах, «рівень напруження» різних потреб, тобто стійке підвищення значимості деяких з них, залежить від циклу розмноження та виховання дитинчат і умов середовища: пори року, наявності їжі, ворогів, величини зграї. Зазвичай превалює якась одна потреба і на її фоні динамічно змінюється активність інших, які обслуговують поточні функціональні акти. Особливо важливі вікові зміни активності потреб: психіка молодих і старих індивідів біологічно відмінна. Стовпчик «адаптація» відбиває зміни потреб залежно від тривалого їх задоволення чи незадоволення, пов'язаного з «платнею». При цьому звикання до низької платні неможливе, коли йдеться про загрозу для життя, наприклад голод чи біль…

Механізми біологічних потреб закладені у фізіології нервової системи. В основі має бути «центр» потреби – структура з нейронів, здатних генерувати збудження. На нього замикаються «входи». Для найдревніших потреб – це рецептори, що сприймають хімічні речовини «всередині тіла», наприклад вміст глюкози в крові.

Для інстинкту продовження роду входами є різні ознаки: запахи, «мітки» у зовнішності партнерів, моделі-картини шлюбної поведінки, відчуття від безпосереднього зіткнення. Узагальнені «виходи» знаходять вираз у бажанні («лібідо»), а деталі сексуальної поведінки мають риси научування і наслідування. Висока значимість сексу серед потреб на тлі зниження голоду й болю в цивілізованому суспільстві не підлягає сумніву. Однак, гадаю, вона все ж нижча за ту роль, яку надає сексові Фрейд.

Почуття до дитинчат мають ту ж саму природу: запахи, доторки, зовнішність – зафіксовані у вроджених моделях – це на входах. «Виходи» у людини значною мірою зумовлюються суспільством.

Інстинкт захисту й нападу побудований за загальним планом: від рефлексів на біль, через запах і зовнішність ворогів – на почуття страху й ненависті – до моделі бажання – втікати чи битися.

Найскладнішим і найбільш багатоманітним є суспільно-стадний інстинкт. Потреба – «голод на спілкування» представлена центром, що має інформаційні входи, у вигляді вродженої моделі (картини?) подібних до себе, яка замінила собою запахи стадних тварин. Сама потреба у спілкуванні -це «почуття відносин» – замикання образу на інтегральні центри «приємно» або «неприємно». Це замикання виражається симпатією – аж до любові або антипатією – до ненависті. Почуття вмикає бажання «до» або «від» – аж до агресії.

Почуття відносин дуже піддатливі до впливу зворотного зв'язку – відповідних дій «адресатів».

У спілкуванні виявляється і потреба у самовираженні: відбиття своїх почуттів у рухах – мімікою, позами, звуками, а в перспективі – і в рисунках…

Взаємодії у спілкуванні вимагають «обліку й вимірювання» та визначення співвідношення почуттів – від власної дії і від відповіді на неї з боку партнера. Результат зіставлення знаходить вираз у «почутті справедливості» обмінів діями. У цих «обмінах» проявляються нові грані суспільної потреби.

Спочатку йде егоїзм та альтруїзм, які виражаються умовним коефіцієнтом «чуже»/ «своє» або «віддавати»/ «одержувати». Наступною є потреба дій самоствердження, лідерства або підлеглості. Вони вимагають на «входах» складних інформаційних механізмів вимірювання, зіставлення рис і дій – своїх і опонента.

Лідерство представлене бажанням керувати іншими людьми як власними руками, виходячи з оцінки своєї переваги. Підлеглий тип, навпаки, відчуває бажання виконувати вимоги лідера, а також шукати в нього захисту. Самоствердження передбачає опір будь-яким завадам у виконанні своїх дій. Таким же чином проявляється й потреба у свободі. До проявів лідерства слід також віднести почуття заздрості до того, хто йде попереду, відзначається будь-якою перевагою перед суб'єктом. Від цього почуття, побудованого також на вимірюванні й порівнянні, вмикаються як змагання, котре підсилює діяльність, так і агресія на адресу того, хто має переваги…

У стосунках завжди наступає потреба наслідувати: у підлеглих типів більша, у лідерів – менша. На цьому ж побудований і вибір авторитетів.

Окремо стоїть співпереживання – як здатність моделювати власні почуття від картини, що відбиває почуття іншої особи, і вмикати бажання надати їй допомогу.

Потреби є суперечливими, як це випливає з цільових функцій. Інстинкт самозбереження може вступати в суперечність з батьківськими, а лідерство -суперечити жадібності, як, втім, і доповнювати її. У природних умовах у тварин зміщення значимостей визначається умовами розмноження й середовища, у людини ці залежності значною мірою порушені – звідси беруть початок душевні конфлікти.

До сфери мотивації, крім біологічних потреб, входять іще переконання. Це словесні формули з чуттєвим значенням, що оцінюють світ і визначають дії. Історично, напевне, первісні люди спочатку навчилися виділяти свої почуття у свідомості й позначати їх словами, як і об'єкти зовнішнього світу. Потім, через мову, індивідуальний досвід став колективним: тепер уже спільнота стала навчати своїх членів розпізнавати порядок за словами і оцінювати їх за шкалою «приємно» – «неприємно», «добре» – «погано». Натреновані повторенням, вибрані з альтернатив поняття перетворилися на ідеологію суспільства, а її відбиття в головах індивідів – на їх переконання. Значимість переконань порівняно з потребами нижча.

У соціології існує поняття «цінності». Потреби й переконання спільно визначають поведінку людини. Деякі з них суперечливі. Потенційна дієвість кожного критерію (мотиву) виражається його значимістю, причому зі знаками (+) чи (-), пов'язаними з центрами «приємно – неприємно». Для характеристики чуттєвої сфери треба позначити й перелічити потреби й пункти переконань – створити класифікацію мотивів. Потім треба надати кожному пунктові його значимість: одержимо список цінностей. Його можна віднести як до суспільства, так і до особистості, при цьому повного збігу не буде.

Що ж до сфери інтелекту, то передусім важливо зазначити, що саме розумові людина завдячує своєю еволюцією, бо інша її ознака – стадність -притаманна багатьом видам.

Головна відмінність людини від тварини – у творчості: творенні в корі мозку і втіленні їх фізично – у вимовлянні слів, і далі – в знаках і речах. По суті, якась творчість відбувається в кожному розумі, оскільки думки дуже рідко достеменно повторюють себе. Як правило, вони мають варіанти. Робота думки триває безперестанку: аналізуються сприйняті рецепторами картини, приміряються до них функціональні акти, здебільшого нереальні. В інтервалах сприйняття й аналізу пригадується минуле і знову піддається аналізові, як дійсне.

Найважливішим елементом творчості, який замикається на інших людей, є відтворення думок у фізичних моделях – текстах, рисунках і речах. При цьому «мислені» моделі набувають самостійного існування, рятують себе від забуття і водночас стають об'єктом сприймання і джерелом нових думок для вдосконалення вже відтвореного. Так живуть творчі особистості, безперервно тренуючи свій розумовий апарат і відчуваючи від цього насолоду.

У реальному житті на людину справляють вплив різні фактори. Передусім – «обставини» – широке коло моделей, які «виправдовують» механізм свідомості. Тут: місце, час, «присутні» люди і спільноти, «розклади» у часі та значимості, їх успіх. Тут ще ієрархія власних планів. Та й це ще не все. Є ще «настрій»: стан чуттєвої сфери, положення точки на шкалі «приємно-неприємно», песимізм або оптимізм, надії й розчарування щодо успішності чи труднощів, передбачуваних функціональними актами… Тут же наявні важливі моральні координати-обмежувачі: обов'язок, честь, страх і совість. Де ж лінія у переплетенні цих факторів?

Можна розібрати людину на складові частини: сфера інтелекту, сфера почуттів і переконань, механізми і рівні свідомості. Проте цілої людини ще немає. Вона в особистості і… в душі.

В широкому плані особистість можна визначити як поєднання ряду факторів, таких як сила характеру, комплекс і значимість потреб і переконань, система відносин, запитів, інформованість, громадський статус. Останній передбачає, у свою чергу, показники забезпечення найважливіших потреб порівняно з середніми для суспільства величинами. Це – матеріальний стан, влада – підлеглість, освіта, напруження та інформованість праці, рівень свободи і прав, а також організованість та ідеологія групи, до якої належить індивід. Комплекс станів («роль») формує соціальні почуття в поєднанні з вродженими даними – лідерством чи схильністю до підлеглості. Вони безпосередньо позначаються на ставленні до суспільства і сприйнятливості до тієї чи іншої ідеології.

Якщо слово «свідомість» немовби засвідчує, що Я є і усвідомлюю себе в навколишньому світі, то душа означає не тільки саму суть життя, а й головну його рису – ставлення до оточення. Спочатку – до Бога й вічності, а потім – до людей і природи: міру доброго на шкалі «добро-зло». Модельний вираз душі -це рух «до» або дріб «давати-брати». При цьому «давати» включає масу адресатів, багатьох людей з оточення – від найближчих і найрідніших до зовсім чужих (навіть в інших країнах), а також тварин, дерев, каміння.

Для віруючого якість душі освітлюється передусім ставленням до Бога, і вже через нього – до людей. Невіруючий гірше відчуває душу: власні риси він переоцінює згідно з природним егоїзмом, погані ж оцінки з боку оточення відносить на карб останнього. Тільки за Богом визнається безсторонність суджень і невсипущість стеження за Моєю, Твоєю, будь-якою душею. Це означає: аби завоювати його благотворіння, треба бути насправді хорошим. Висновок: віра звеличує душу, зрушує ставлення до людей у бік альтруїзму, добра. Ну, а в матеріалістичному трактуванні, віра в Бога задовольняє біологічну потребу в найвищому авторитеті, здатному врятувати й захистити, котра йде від почуттів дитинчат до батьків і до вожака в зграї.

Якість душі визначається межами подолання природного егоїзму за рахунок віри й переконань у необхідності християнських або ідеологічних чеснот.

Тож є душа чи її немає?

Є. Вона – у слові (його нейронній моделі), з яким пов'язані інші моделі -нейронні ансамблі, що виражають оцінки людей, себе, переконання в існуванні ідеалу добра і потреби в Бозі.

Чим жива сучасна людина? На скільки вона відрізняється від тих, що жили кілька тисяч років тому? Не можна відповісти просто: надто різні засоби виробництва, суспільні системи і відповідно мали б відрізнятися й люди. Різна праця, різні думки, тим більше, що вони переважно словесні. Але чи ж такі різні мотиви? Задоволення потреб залишилося основним змістом життя. Змінилося їхнє співвідношення, та й то не у всіх. В багатьох країнах головне залишилося: харчування, секс, діти, спілкування, захист від небезпеки, інформація, розваги і зовсім невелике бажання – допомоги ближнім. Для декого це – творчість, керування іншими.

Залишилися передумови задоволення потреб: праця, напруження, подолання залежностей і перешкод.

«Хороше суспільство» – це коли тільки у небагатьох громадян «зашкалює» напруження потреб – у бік нещастя. Бо надміру щастя не буває, його з'їдає адаптація. Та перетреновані потреби трапляються, безумовно, частіше, ніж у первісній «орді» (за Фрейдом). Тому є особистості, акцентуйовані на владі, жадібності, сексі, рідше – на творчості. Та не вони визначають образ суспільства, а ординарні громадяни.