Висновки
Митрополит Андрей Шептицький не був академічним філософом у вузькому сенсі слова: він не створив філософської системи, не викладав філософію в університеті, не писав спеціальних філософських трактатів. Але його суспільна думка, висловлена в сотнях пастирських послань, проповідей, листів, є цілісним і глибоким світоглядом, що посідає важливе місце в історії української думки XX століття. Підсумуємо основні результати нашого розгляду.
По-перше, в основі поглядів Шептицького лежить християнська антропологія. Людина – образ і подоба Божа, наділена розумом, свободою і безсмертною душею; з цього випливає її невід'ємна гідність, незалежна від походження, національності чи віросповідання. Совість – голос Бога в людині, вищий за накази будь-якої влади. Свобода – дар, що дає змогу обирати добро, але не сваволя. Любов – основа не лише особистого, а й суспільного життя.
По-друге, соціальне вчення Шептицького, сформоване під впливом католицьких соціальних енциклік і пристосоване до умов галицького селянського суспільства, шукає середній шлях між індивідуалістичним капіталізмом і колективістичним комунізмом. Приватна власність – природне право, але вона має соціальну функцію. Праця – покликання людини, і працівник має право на справедливу платню. Кооперація – практичне втілення християнської солідарності. Милосердя доповнює справедливість. Сім'я – основа суспільства.
По-третє, у посланні «Як будувати рідну хату?» Шептицький виклав програму побудови української держави на моральних засадах. Держава може бути міцною, лише коли спирається на Божий закон і справедливість; політичні цілі не виправдовують аморальних засобів; без єдності і солідарності всіх українців державу не збудувати; влада – служіння, а не панування; права національних меншин мають бути захищені; церква і держава мають різні сфери, але церква не може мовчати перед несправедливістю.
По-четверте, екуменізм Шептицького – прагнення до єдності християнських церков на засадах взаємної поваги, пізнання і любові – поєднувався з відродженням східної, київської духовної традиції. Він бачив Українську церкву мостом між Сходом і Заходом, продовжуючи лінію, що сягає Києво-Могилянської академії. Його меценатство і культурна діяльність засвідчують розуміння культури як основи національного буття.
По-п'яте, у добу тоталітарних режимів Шептицький виявив моральну мужність, що стала зразком для наступних поколінь. Він послідовно засуджував політичне насильство, з якого б боку воно не походило. В умовах нацистської окупації він протестував проти знищення євреїв, організував мережу їх порятунку і видав послання «Не убий» – одне з найсміливіших публічних засуджень масових убивств на окупованих землях.
Місце Шептицького в історії української думки визначається насамперед тим, що він поєднав глибоку релігійність з активною суспільною позицією, національний патріотизм з універсальною християнською етикою, вірність традиції з відкритістю до сучасних проблем. Він продовжив лінію української християнської суспільної думки, що йде від Іларіона Київського і Кирила Туровського через Івана Вишенського і києво-могилянських мислителів до XX століття, надавши їй нового звучання в умовах модерного суспільства.
Значення його спадщини не обмежується минулим. Після відродження Української греко-католицької церкви 1989 – 1991 років і здобуття Україною незалежності ідеї Шептицького знову стали актуальними. Його заклики до морального фундаменту державності, до єдності і примирення, до соціальної справедливості, до поваги прав меншин, до міжцерковного порозуміння звучать сьогодні не менш гостро, ніж за його життя. А приклад його мужності в роки війни нагадує, що людська гідність і сумління можуть зберегтися навіть у найтемніші часи.
