Зміст
Екуменізм, культура і «Не убий» – моральний опір тоталітаризмам
Ідея єдності церков
Однією з головних справ життя митрополита Андрея Шептицького була ідея єдності християнських церков, передусім – примирення католицького Заходу і православного Сходу. Цю ідею він успадкував від Берестейської унії 1596 року, яка, на його переконання, була не «зрадою православ'я», як твердили її противники, а спробою відновити єдність, що існувала до розколу 1054 року. Водночас Шептицький усвідомлював, що унія в її історичній формі не принесла бажаної єдності, а нерідко поглиблювала розподіл між українцями. Тому він шукав нових шляхів порозуміння.
На формування його екуменічних поглядів вплинули зустрічі з Володимиром Соловйовим, який мріяв про вселенську церкву, що поєднає духовні скарби Сходу і Заходу. Шептицький поділяв це прагнення, але надавав йому практичного виміру: він вважав, що Українська греко-католицька церква, зберігаючи східний обряд і перебуваючи в єдності з Римом, може стати живим мостом між двома християнськими світами.
Велеградські з'їзди
Практичним виявом екуменічних зусиль Шептицького була його участь у Велеградських унійних з'їздах, що відбувалися в моравському Велеграді, місці, пов'язаному з пам'яттю святих Кирила і Мефодія, від 1907 року. На цих з'їздах католицькі і православні богослови, історики, церковні діячі обговорювали шляхи порозуміння між церквами. Шептицький був одним з провідних учасників і натхненників цього руху.
Його екуменізм ґрунтувався на кількох принципах. По-перше, повага до східної традиції: латинізація східних церков, що відбувалася протягом століть, була, на його думку, помилкою, яка відштовхувала православних від єдності. Тому він прагнув очистити обряд Української греко-католицької церкви від латинських запозичень і повернутися до чистих візантійсько-київських джерел. По-друге, любов і взаємне пізнання замість полеміки: церкви мають передусім пізнати одна одну, зрозуміти, що їх єднає, а не лише те, що розділяє. По-третє, терпеливість: єдність не може бути накинута силою чи досягнута швидко, вона є плодом молитви і тривалої праці.
Відродження східної традиції
Зусилля Шептицького щодо відродження східної традиції виявилися в багатьох сферах. Він заснував Студитський чернечий устав, відроджуючи давнє чернецтво Києво-Печерської лаври. Він дбав про чистоту обряду, про відродження церковного співу, про вивчення східних отців церкви. Він підтримував вивчення історії Київської церкви, зокрема видання джерел і наукових праць.
Ці зусилля мали не лише церковний, а й національно-культурний зміст. Відроджуючи давню київську традицію, Шептицький підкреслював тяглість української духовної культури від Київської Русі до сучасності, а також відмінність українців як від поляків-католиків латинського обряду, так і від росіян-православних. Церква ставала одним з головних чинників національної ідентичності галицьких українців.
Меценатство і культура
Шептицький був найбільшим меценатом української культури свого часу. Заснований ним Національний музей у Львові зібрав величезну колекцію давньоукраїнського мистецтва – ікон, рукописів, стародруків, творів народного мистецтва. Цей музей зберіг для нащадків тисячі пам'яток, що інакше могли б загинути. Митрополит підтримував молодих українських художників, надаючи їм стипендії для навчання за кордоном; серед них були митці, що згодом стали класиками українського мистецтва, зокрема Олекса Новаківський.
Шептицький розумів культуру як вияв духовного життя народу. Мистецтво, наука, освіта, за його переконанням, не є чимось другорядним порівняно з економічними чи політичними справами, вони становлять саму основу національного буття. Народ без власної культури не може бути вільним, навіть якщо має державу; народ з багатою культурою може зберегти себе навіть в умовах неволі.
Голос проти насильства
Протягом усього свого служіння Шептицький послідовно виступав проти насильства як методу політичної боротьби. Він засуджував і репресії польської влади проти українців, і терористичні акції українських радикалів. Коли в середині 1930-х років хвиля політичних убивств охопила Галичину, він публічно засуджував їх, нагадуючи, що жодна мета не виправдовує злочину. Ця позиція викликала гостру критику з боку частини радикально налаштованої молоді, але митрополит залишався непохитним.
Ця послідовність мала глибоку основу в його християнській антропології: оскільки кожна людина – образ Божий, ніхто не має права позбавляти її життя заради політичних цілей. Заповідь «Не убий» має абсолютний характер і не знає винятків «для ворогів народу» чи «для класових ворогів».
Перед лицем Голокосту
Найтяжчим випробуванням для Шептицького стала нацистська окупація 1941 – 1944 років. На його очах відбувалося масове знищення євреїв Галичини – сотень тисяч людей, з якими українці століттями жили поруч. Митрополит розумів масштаб злочину і шукав способів йому протидіяти.
За свідченнями сучасників, він звернувся з протестом проти вбивства євреїв до нацистського керівництва, зокрема в листі до Гіммлера на початку 1942 року, і закликав своїх вірних не брати участі в злочинах. Він організував таємну мережу порятунку: з його благословення ченці студити і черниці-студитки переховували єврейських дітей і дорослих у своїх монастирях, видаючи їх за українців, забезпечуючи їм фальшиві документи. Сам митрополит переховував у своїй резиденції людей, зокрема рабина Давида Кагане. Брат митрополита, ігумен студитів Климентій Шептицький, і ігуменя Йосифа Вітер відіграли ключову роль у цій справі. Серед урятованих був і син львівського рабина Єзекіїля Левіна, загиблого 1941 року, – Курт Левін, який згодом залишив про ці події спогади. Загалом, за різними оцінками, завдяки мережі, створеній Шептицьким, вдалося врятувати від кількох сотень людей. Климентій Шептицький пізніше був визнаний Праведником народів світу.
Послання «Не убий»
Кульмінацією морального опору Шептицького стало пастирське послання «Не убий», датоване листопадом 1942 року. У ньому митрополит, спираючись на Святе Письмо і вчення церкви, розглядає п'яту заповідь у її повному обсязі. Він нагадує, що вбивство невинної людини – один з найтяжчих гріхів, що кличе до Бога про помсту. Він засуджує вбивства, що чиняться з політичних мотивів, і тих, хто, підкоряючись наказам, бере участь у злочинах. Особливо гостро він застерігає молодь, щоб вона не дала втягнути себе в кровопролиття.
Послання формально не називає ні нацистів, ні євреїв – умови окупаційної цензури не дозволяли цього. Але його зміст був зрозумілий сучасникам: це був заклик до вірних не брати участі у вбивствах євреїв і у міжнаціональному насильстві, що тоді розгоралося. Священикам було доручено читати послання в церквах, а за непослух заповіді «Не убий» загрожували церковні кари, аж до виключення з церковної спільноти. Це послання – одне з найсміливіших публічних засуджень масових убивств, оприлюднених церковним ієрархом на окупованих нацистами землях.
Між двома тоталітаризмами
Позиція Шептицького в роки Другої світової війни була складною і досі викликає дискусії. Він пережив дві тоталітарні окупації – радянську і нацистську – і мав справу з обома режимами. На початку нацистської окупації він, як і багато українців, сподівався на відновлення української державності і висловлював підтримку проголошенню Акту 30 червня 1941 року. Пізніше, восени 1943 року, він благословив капеланів для дивізії «Галичина». Ці кроки згодом використовувала радянська пропаганда, щоб звинуватити його в колабораціонізмі.
Але цілісний погляд на діяльність Шептицького показує, що його провідною засадою була не політична лояльність тій чи іншій владі, а моральний закон. Він засуджував злочини і радянського, і нацистського режиму, рятував людей, ризикуючи власним життям і життям своїх найближчих співпрацівників, закликав до примирення і відмови від насильства. Саме ця моральна послідовність, а не окремі політичні рішення, ухвалені в умовах крайньої невизначеності, визначає його місце в історії. Дискусія про його визнання Праведником народів світу триває досі; за нього свідчать урятовані ним люди і їхні нащадки.
Значення морального опору
Екуменізм, меценатство, послідовна відмова від насильства, порятунок переслідуваних і послання «Не убий» складають єдине ціле. В основі їх – переконання, що християнство не може обмежуватися храмом, що воно має виявлятися в суспільному житті, в ставленні до інших церков, інших народів, до найслабших і найбільш переслідуваних. Митрополит Андрей Шептицький показав приклад того, як можна зберегти людську гідність і моральну цілісність в умовах тоталітарних режимів, що вимагали від людини або покори, або смерті.
