Зміст
Життя і діяльність Андрея Шептицького
Пастир народу
Митрополит Андрей Шептицький – одна з найвизначніших постатей української історії XX століття. Глава Української греко-католицької церкви протягом понад сорока років (1900 – 1944), він був не лише церковним ієрархом, а й видатним мислителем, просвітителем, меценатом, громадським діячем, духовним провідником галицьких українців у найтрагічніші десятиліття їхньої історії. Його численні пастирські послання, проповіді, богословські і суспільні праці становлять важливу сторінку української християнської суспільної думки. Шептицький пережив Австро-Угорщину, Першу світову війну, польську владу, першу радянську окупацію, нацистську окупацію і помер на початку другої радянської окупації, і в усіх цих умовах він залишався голосом сумління свого народу.
Походження і освіта
Роман Марія Олександр Шептицький народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичі на Яворівщині (нині Львівська область) в аристократичній родині графів Шептицьких. Рід Шептицьких мав давнє українське коріння: у XVIII столітті з нього вийшли кілька київських митрополитів і єпископів греко-католицької церкви. Але в XIX столітті родина ополячилася і перейшла в латинський обряд. Мати Романа, Софія з Фредрів, була донькою відомого польського письменника Олександра Фредра.
Роман здобув блискучу освіту. Навчався в гімназії святої Анни в Кракові, служив в австрійській армії, але через хворобу полишив військову службу. Вивчав право в Кракові і Вроцлаві, 1888 року здобув ступінь доктора права. Багато подорожував, зокрема 1887 року відвідав Київ і Москву, де зустрічався з Володимиром Соловйовим – видатним російським філософом, ідеї якого про єдність християнських церков мали на нього значний вплив.
Повернення до батьківської віри
Ще в юності Роман відчув покликання до чернечого життя і до служіння своєму народові. 1888 року, всупереч волі батька, він вступив до монастиря отців василіан у Добромилі, перейшовши з латинського в греко-католицький (східний) обряд, і прийняв чернече ім'я Андрей. Цей крок мав глибокий символічний зміст: аристократ польської культури свідомо повертався до віри і народу своїх предків – до українців.
Шептицький продовжив освіту, вивчаючи філософію і богослов'я, здобув ступінь доктора богослов'я; 1892 року його висвятили на священика. Він став ігуменом монастиря святого Онуфрія у Львові, викладав богослов'я.
Митрополит
1899 року Андрея Шептицького висвятили на єпископа Станиславівського, а 1900 року, у віці 35 років, він став митрополитом Галицьким, архієпископом Львівським – главою Української греко-католицької церкви. Цю посаду він обіймав до самої смерті – сорок чотири роки.
Як митрополит Шептицький розгорнув надзвичайно широку діяльність. Він відродив чернецтво східного обряду, зокрема заснував монастирі студитів – чернечого ордену, що повертався до давніх традицій Києво-Печерської лаври і монастиря Студіон у Константинополі. Він дбав про освіту духовенства, заснував Львівську богословську академію (1928) – перший український вищий навчальний заклад у міжвоєнній Польщі. Він заснував Національний музей у Львові (1905), що став скарбницею української культури, Народну лічницю (лікарню) для бідних, численні сирітські притулки, школи, бурси.
Випробування війни
Під час Першої світової війни, після захоплення Львова російськими військами 1914 року, Шептицького заарештували і вивезли в Росію, де він перебував у засланні, зокрема в Суздальському монастирі, до 1917 року. Після Лютневої революції він був звільнений і, перебуваючи в Петрограді, заснував екзархат для російських католиків східного обряду.
Повернувшись до Львова, Шептицький підтримав проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (1918). Після поразки ЗУНР і встановлення польської влади в Галичині він обстоював права українців перед польською державою, протестував проти репресій, зокрема проти «пацифікації» 1930 року. Водночас він рішуче засуджував політичний терор, з якого б боку той не походив.
Тоталітарні окупації
1939 року Галичину окупував Радянський Союз. Почалися масові репресії, закриття церковних установ, переслідування духовенства. Шептицький, уже тяжко хворий, прикутий до інвалідного візка, залишався в Львові, підтримуючи свою паству і таємно готуючи церкву до підпільного існування.
У червні 1941 року, після нападу Німеччини на СРСР, Галичину окупували нацисти. Шептицький спочатку, як і багато українців, сподівався на можливість відновлення української державності, але швидко переконався в злочинній природі нацистського режиму. Він виступив з рішучим протестом проти знищення євреїв, особисто і через свою церкву рятував сотні євреїв, переховуючи їх у монастирях і на митрополичій резиденції. 1942 року він видав пастирське послання «Не убий», що стало одним з найсміливіших протестів проти нацистських злочинів на окупованих територіях.
Помер митрополит Андрей Шептицький 1 листопада 1944 року у Львові, вже після повернення радянської влади. Похований у крипті собору святого Юра. Невдовзі після його смерті радянська влада ліквідувала Українську греко-католицьку церкву (1946), і вона на понад сорок років пішла в підпілля.
Спадщина
Літературна спадщина Шептицького величезна: сотні пастирських послань, проповідей, листів, богословських і суспільних праць. Серед найважливіших – послання «Як будувати рідну хату?» (1941), «Не убий» (1942), численні послання з соціальних питань, про християнську родину, про працю, про виховання, про єдність церков. У наступних розділах ми розглянемо основні складові його суспільно-філософських поглядів.
