Зміст
Людина, совість і свобода. Засади християнської антропології
Богословські засади
Суспільно-філософські погляди митрополита Андрея Шептицького ґрунтуються на християнському богослов'ї, зокрема на католицькій традиції, що сягає Томи Аквінського, і на східній, візантійсько-київській традиції, яку він прагнув відродити в Українській греко-католицькій церкві. Він поєднував ці дві традиції, вбачаючи в них не протилежності, а різні вияви однієї християнської істини.
Освіта Шептицького – юридична, філософська, богословська – давала йому змогу осмислювати суспільні проблеми на широкій теоретичній основі. Він знав праці отців церкви, середньовічних богословів, новочасних філософів, був обізнаний з соціальними теоріями свого часу – лібералізмом, соціалізмом, марксизмом. Особливий вплив на нього мали соціальні енцикліки папи Лева XIII, зокрема «Rerum novarum» (1891), що поклала початок сучасному католицькому соціальному вченню.
Людина як образ Божий
Центральне місце в антропології Шептицького займає ідея людини як образу і подоби Божої. Людина створена Богом, наділена розумом, свободою волі і безсмертною душею. Ця богоподібність є основою її гідності: кожна людина, незалежно від походження, становища, національності, віросповідання, має невід'ємну гідність, яку ніхто не має права порушувати.
З ідеї людської гідності Шептицький виводив низку важливих висновків. По-перше, рівність усіх людей перед Богом і, отже, перед законом. По-друге, невід'ємні права людини – на життя, свободу, працю, сім'ю, власність, віросповідання. По-третє, обов'язок кожного поважати гідність інших людей, і передусім – найслабших і найбезпорадніших.
Совість
Особливе значення Шептицький надавав совісті. Совість – це голос Бога в людині, внутрішній закон, що вказує їй, що добре, а що зле. Вона властива кожній людині, хоча може бути затьмарена гріхом, пристрастями, хибним вихованням. Обов'язок людини – прислухатися до свого сумління, виховувати і очищати його, діяти згідно з ним.
Совість, за Шептицьким, стоїть вище за людські закони і накази влади. Якщо влада вимагає від людини того, що суперечить її сумлінню і Божому законові, людина має право і обов'язок відмовитися від виконання. Ця думка мала особливе значення в епоху тоталітарних режимів, що вимагали від людей сліпого послуху і участі в злочинах. Як ми побачимо, Шептицький на практиці здійснював цей принцип, відмовляючись співпрацювати зі злочинними режимами.
Свобода
Свобода, за Шептицьким, – дар Бога людині, без якого неможлива моральність. Лише вільна людина може обирати добро, а отже, бути моральною. Примус, навіть до добра, позбавляє вчинок моральної цінності. Тому Бог, створивши людину вільною, не примушує її до добра, а запрошує, залишаючи їй свободу вибору.
Але свобода в християнському розумінні не тотожна сваволі. Справжня свобода – це свобода для добра, свобода, обмежена Божим законом і правами інших людей. Сваволя, що не визнає жодних обмежень, руйнує і саму людину, і суспільство. Шептицький, отже, протиставляв християнське розуміння свободи як ліберальному індивідуалізму, що абсолютизує особисту свободу, так і тоталітарному колективізму, що придушує її.
Любов як основа суспільного життя
Найвища християнська чеснота – любов до Бога і до ближнього – є, за Шептицьким, основою не лише особистого, а й суспільного життя. Суспільство, засноване на любові, – це суспільство солідарності, взаємодопомоги, турботи про слабших. Суспільство, засноване на егоїзмі, ненависті, боротьбі, – руйнується і приречене на загибель.
Ця думка мала конкретне застосування. Шептицький постійно закликав до примирення між ворогуючими сторонами – між українцями і поляками, між різними політичними партіями, між різними соціальними групами. Ненависть, на його переконання, не може бути основою ні національного, ні соціального визволення; лише любов і справедливість можуть принести справжній мир.
Праця як покликання
Важливим аспектом антропології Шептицького є розуміння праці. Праця, за ним, – не кара за гріх, а покликання людини, участь у творчій діяльності Бога. Людина, працюючи, вдосконалює світ і себе, служить ближнім і прославляє Бога. Тому будь-яка чесна праця – фізична чи розумова, проста чи складна – гідна поваги.
Шептицький сам був прикладом невтомної праці: попри тяжку хворобу в останні роки життя, він продовжував керувати церквою, писати послання, приймати відвідувачів, допомагати нужденним. Його заклик до праці був звернений до всіх – і до духовенства, і до інтелігенції, і до селян, і до робітників. Особливо він закликав українців до праці над економічним і культурним піднесенням свого народу.
Синтез Сходу і Заходу
Своєрідністю антропології Шептицького є поєднання західного, католицького, і східного, православного, розуміння людини. Від західної традиції він запозичив систематичність, правову чіткість, увагу до соціальних питань. Від східної – містичну глибину, вчення про обоження людини, увагу до внутрішнього духовного життя, традиції чернецтва.
Особливо близькою йому була традиція Києво-Печерської лаври і давньоруського чернецтва, яку він прагнув відродити в монастирях студитів. Він вважав, що Українська церква, перебуваючи на межі Сходу і Заходу, має особливе покликання – поєднати їх духовні багатства і стати мостом між ними. Ця ідея, що мала глибоке коріння в українській традиції від Києво-Могилянської академії, визначала і його екуменічні зусилля.
Значення антропології Шептицького
Християнська антропологія митрополита Андрея Шептицького – людина як образ Божий з невід'ємною гідністю, совість як голос Бога, що стоїть вище за людські закони, свобода як дар для добра, любов як основа суспільного життя, праця як покликання – стала фундаментом його суспільного вчення і практичної діяльності. Ці ідеї мали особливе значення в добу тоталітаризмів, що заперечували гідність людини, і зберігають актуальність і сьогодні.
