Зміст
Жива речовина і біосфера
Поняття біосфери
Центральне поняття наукової і філософської концепції Вернадського – біосфера. Сам термін «біосфера» ввів ще 1875 року австрійський геолог Едуард Зюсс, який позначав ним оболонку Землі, заселену живими організмами. Але саме Вернадський перетворив це поняття на основу цілісного вчення, у якому біосфера постає не просто як «місце проживання» організмів, а як особлива геологічна оболонка Землі, організована і перетворена діяльністю життя.
Біосфера, за Вернадським, – це область існування і діяльності живої речовини, що охоплює нижню частину атмосфери, всю гідросферу і верхню частину літосфери. Але найважливіше в ній – не межі, а організованість. Біосфера – не хаотичне скупчення живих і неживих тіл, а складна, впорядкована система, в якій живі організми і неживе середовище перебувають у постійній взаємодії, обміні речовиною і енергією.
Жива речовина
Ключовим поняттям вчення Вернадського є «жива речовина» – сукупність усіх живих організмів, що населяють Землю, розглянута як єдине ціле з погляду її хімічного складу, маси і енергії. Це поняття принципово нове. Біологія традиційно вивчала окремі організми, види, їхню будову і функції. Вернадський запропонував розглядати все життя на Землі як єдину планетарну силу, що має певну масу, хімічний склад, енергію і відіграє певну роль у геологічних процесах.
Вернадський показав, що жива речовина є могутнім геологічним чинником. Вона бере участь у колообігу хімічних елементів, формує склад атмосфери (весь кисень атмосфери – продукт фотосинтезу рослин), створює ґрунти, утворює гірські породи (вапняки, кам'яне вугілля, нафту), змінює хімічний склад вод. За масштабами своєї діяльності жива речовина порівнянна з найпотужнішими геологічними силами – вулканізмом, ерозією, тектонікою.
Біогеохімічна енергія
Досліджуючи феномен живої речовини, Вернадський показав, що вона є носієм і продуцентом особливої енергії – «біогеохімічної енергії». Ця енергія походить від Сонця: рослини в процесі фотосинтезу перетворюють сонячну енергію на хімічну, а через ланцюги живлення вона передається всім живим організмам. Але жива речовина не просто передає енергію – вона її накопичує, концентрує, перетворює, здійснюючи геохімічну роботу в біосфері.
Ця ідея перегукується з енергетичною концепцією праці Сергія Подолинського, якого сучасні дослідники вважають передтечею Вернадського. Як і Подолинський, Вернадський бачив у житті силу, що протистоїть розсіюванню енергії, накопичуючи її у вигляді складних органічних сполук. Але Вернадський розвинув цю ідею значно ширше, на основі величезного природничого матеріалу.
Принципи біогеохімії
Вернадський сформулював низку принципів, що описують роль живої речовини в біосфері. Серед них: принцип постійного прагнення живої речовини до максимального поширення, «тиск життя», що змушує організми заповнювати всі придатні для життя простори; принцип збільшення біогенної міграції атомів у ході еволюції; принцип неперервності життя, що виражається у формулі «все живе – від живого» (принцип Реді), який Вернадський поширював на всю геологічну історію Землі.
Особливо важливим є висновок Вернадського про те, що біосфера в цілому стабільна: протягом усієї геологічної історії Землі, наскільки ми її знаємо, жива речовина існувала, і її загальна маса і склад залишалися приблизно сталими. Біосфера – саморегулююча система, що підтримує умови, необхідні для життя.
Єдність живого і неживого
Філософський сенс вчення про біосферу полягає в подоланні розриву між живим і неживим, між біологією і геологією, між природою органічною і неорганічною. Традиційна наука розглядала життя як щось окреме від неживої природи, як «надбудову» над нею. Вернадський показав, що життя – невід'ємна частина планетарних процесів, що жива і нежива природа утворюють єдину систему, і що неможливо зрозуміти одне без іншого.
Водночас Вернадський не зводив живе до неживого. Він наголошував на принциповій відмінності живої речовини від «косної» (неживої): жива речовина активна, вона здатна до розмноження, еволюції, перетворення середовища; нежива – пасивна. Між ними існує «біогеохімічна межа», яка не може бути подолана: ніколи не спостерігалося виникнення живого з неживого (абіогенезу) в сучасних умовах.
Проблема часу
У праці «Проблема часу в сучасній науці» (1932) Вернадський звернувся до філософської проблеми часу в контексті вчення про живу речовину. Він звертав увагу, що час у живій природі має особливий характер: він необоротний, спрямований, пов'язаний з еволюцією і розвитком. Біологічний час відрізняється від фізичного часу класичної механіки, де всі процеси оборотні.
Вернадський розвивав також поняття «простір-часу» живої речовини, вважаючи, що жива речовина має особливу просторово-часову організацію, відмінну від організації неживої природи. Зокрема, він звертав увагу на дисиметрію (асиметрію) живих організмів, відкриту Луї Пастером: молекули живих організмів мають певну «праву» або «ліву» орієнтацію, якої немає в неживій природі. Ці ідеї, що виходили за межі тогочасної науки, викликали різку критику радянських філософів, які вбачали в них «ідеалізм».
Значення вчення про біосферу
Вчення Вернадського про біосферу і живу речовину стало однією з найважливіших наукових концепцій XX століття. Воно лягло в основу сучасної екології, геохімії, біогеохімії, наук про Землю. Ідеї Вернадського про біосферу як саморегулюючу систему передбачили сучасну «гіпотезу Геї» Джеймса Лавлока. Вчення про біосферу дало науковий фундамент для розуміння глобальних екологічних проблем і для пошуку шляхів сталого розвитку людства.
Філософський зміст цього вчення – у новому розумінні місця життя у Всесвіті. Життя – не випадкове явище на маленькій планеті, а космічна сила, що перетворює планету і, можливо, Всесвіт. І вершиною цієї сили є людський розум, про що йдеться у вченні про ноосферу.
