Користувальницькі налаштування

Налаштування сайту


григорій.сковорода:біблія.як.символічний.світ.і.поетична.творчість

Біблія як символічний світ. Поетична творчість

Третій світ

Серед трьох світів, про які вчить Сковорода, особливе місце належить третьому – символічному світові, Біблії. Біблія для Сковороди – не просто священна книга, збірка релігійних текстів чи історична хроніка. Це особливий світ, що, подібно до макрокосму і мікрокосму, має дві натури: видиму, буквальну, і невидиму, духовну. І так само, як у природі і в людині, у Біблії потрібно навчитися бачити крізь видиму натуру невидиму.

Біблія, за Сковородою, складається з символів – образів, що вказують на вічні істини. Біблійні оповіді про створення світу, про патріархів, про царів і пророків, про чудеса – усе це не стільки історія, скільки символи, «фігури», за якими прихована божественна мудрість. Хто читає Біблію буквально, той бачить лише її «тінь», її зовнішню оболонку; хто вміє читати її духовно, той відкриває в ній таємниці Бога і людини.

Критика буквального читання

Сковорода гостро критикує буквальне тлумачення Біблії. Якщо читати її буквально, то в ній можна знайти безліч дивного, неймовірного і навіть непристойного: історії про жорстокість, обман, перелюб; неможливі з погляду природи події; суперечності між різними частинами. Буквальне читання робить Біблію «плотською», і через нього вона може стати джерелом забобонів і навіть зла.

У «Книжечці о чтенії Священнаго писанія, нареченной Жена Лотова» Сковорода використовує образ дружини Лота, яка, всупереч забороні, озирнулася на Содом і перетворилася на соляний стовп. Вона, на його думку, – символ людини, що читає Біблію буквально, озираючись на «плоть», на видиму натуру, і тому «закам'яніває», не здатна піднятися до духовного змісту. Подібні думки Сковорода розвиває і в діалозі «Ізраїльський змій», де біблійний змій постає символом подвійності Біблії: він може і вбивати, і зцілювати – залежно від того, як його розуміти.

Символічне тлумачення

Метод, яким Сковорода читає Біблію, – символічний, або алегоричний. Він сягає Філона Александрійського, Орігена, Климента Александрійського, Діонісія Ареопагіта – авторів, яких Сковорода добре знав і високо цінував. Але Сковорода не просто повторює їхні тлумачення: він творить власні, часто несподівані і парадоксальні, що підпорядковані його головній ідеї – самопізнанню.

Біблія для Сковороди – передусім книга про людину, про її внутрішній світ, про її шлях до Бога. Біблійні персонажі – це образи різних станів людської душі; біблійні події – символи внутрішніх подій, що відбуваються в серці людини. Вихід з Єгипту – звільнення душі від рабства пристрастям; подорож пустелею – шлях духовних випробувань; Обіцяна земля – мир серця, внутрішнє царство Боже. Отже, читаючи Біблію, людина читає про саму себе і пізнає себе.

Цей підхід зближує Сковороду з тією лінією української думки, яку ми бачили в Кирила Транквіліона-Ставровецького: Біблія – «зерцало», в якому людина бачить себе. Але в Сковороди ця думка набуває системного характеру і стає основою цілої герменевтики – мистецтва тлумачення.

Символічність усього світу

Символічне тлумачення поширюється в Сковороди не лише на Біблію, а й на весь світ. Природа також є книгою символів: сонце, місяць, зірки, ріки, гори, тварини, рослини – усе має приховане значення, усе вказує на невидиму натуру. Тому Сковорода так любить порівняння, образи, притчі, емблеми. Його твори сповнені символічних образів, взятих з природи, з повсякденного життя, з античної міфології, з Біблії.

Особливо охоче Сковорода користується емблемами – поширеним у бароковій культурі жанром, що поєднував зображення з коротким написом і тлумаченням. Багато його творів містять описи таких емблем, і навіть фонтан з написом «Неравное всѣм равенство», про який ішлося вище, – це, по суті, емблема. Символічне мислення Сковороди глибоко пов'язане з культурою українського бароко, вихованцем якої він був.

«Сад божественних пісень»

Сковорода – не лише філософ, а й видатний поет. Його поетична збірка «Сад божественних пісень, прозябшій із зерн Священнаго Писанія» складається з тридцяти пісень, написаних у різні роки (1753 – 1785). Кожна пісня має епіграф з Біблії – «зерно», з якого вона «проросла». Пісні Сковороди поширилися по всій Україні, їх співали кобзарі і лірники, вони увійшли до народного репертуару.

Найвідоміша з них – десята пісня, «Всякому городу нрав и права». Вона побудована як протиставлення суєтних прагнень людей і внутрішнього прагнення мудреця. Кожна людина має свої уподобання і шукає щастя по-своєму:

«Всякому городу нрав и права; Всяка имѣет свой ум голова; Всякому сердцу своя есть любовь, Всякому горлу свой есть вкус каков, А мнѣ одна только в свѣтѣ дума, А мнѣ одно только не йдет с ума».

Далі Сковорода малює сатиричну картину суспільства: Петро для чинів «углы панскіи трет», купець Федька при аршині все лже, один будує дім на новий манер, другий наживається на процентах, третій скуповує землю, четвертий завів собак для полювання, у п'ятого дім шумить від гостей, як шинок. А в ліричного героя одна думка: «Как бы умерти мнѣ не без ума». І пісня завершується звертанням до смерті: «Смерте страшна, замашная косо! Ты не щадиш и царских волосов, Ты не глядиш, гдѣ мужик, а гдѣ царь, – Все жереш так, как солому пожар. Кто ж на ея плюет острую сталь? Тот, чія совѣсть, как чистый хрусталь».

У цій пісні – вся філософія Сковороди в поетичній формі: критика суєтного «світу», протиставлення зовнішніх прагнень внутрішньому, ідея чистої совісті як єдиного захисту перед смертю. Тут же – і його демократизм: смерть не дивиться, де мужик, а де цар; перед нею всі рівні, і лише чиста совість має значення.

Мотиви поезії

Основні мотиви поезії Сковороди – прославлення вільного, простого життя на лоні природи, далеко від міської суєти; осуд жадібності, гордості, марнославства; роздуми про минущість земного і вічність духовного; радість спілкування з Богом; самотність мудреця серед світу. Чимало пісень присвячено природі, яку Сковорода надзвичайно любив і в якій бачив прояв Божої краси: «Ой ты, птичко жолтобоко», «Ах поля, поля зелены», «Оставь, о дух мой, вскоре всѣ земныя места».

Мова поезії Сковороди – своєрідна суміш церковнослов'янської, книжної української і народної мови, характерна для української літератури XVIII століття. Вірші написані переважно силабічним розміром, але в деяких піснях Сковорода експериментує з силабо-тонічним віршем, що згодом стане основою нової української поезії.

«Байки харківські»

Крім пісень, Сковорода написав збірку «Байки харківські» (1774), що складається з тридцяти байок. Кожна байка має коротку оповідь, найчастіше з життя тварин, і розлогу «силу» – мораль, у якій розкривається її філософський зміст. Байки Сковороди – не просто моральні повчання, а ілюстрації до його філософських ідей: про сродність («Бджола і Шершень», «Собака і Кобила»), про дві натури («Олениця і Кабан»), про самопізнання, про внутрішню свободу.

Байки Сковороди відіграли важливу роль в історії української літератури: вони стали зразком для пізніших байкарів, зокрема Петра Гулака-Артемовського і Євгена Гребінки, а їхня жива, образна мова наблизила літературу до народної.

Єдність філософії і поезії

Для Сковороди філософія і поезія не були окремими сферами. Його філософські діалоги сповнені поетичних образів, а його вірші – глибоких філософських думок. Це відповідає його розумінню світу як символічного: якщо істина відкривається через символи, то найкращою мовою для її вираження є мова образів, мова поезії. Тому Сковорода – не лише філософ, що писав вірші, а філософ-поет, у творчості якого думка і образ становлять нерозривну єдність.

григорій.сковорода/біблія.як.символічний.світ.і.поетична.творчість.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів