Зміст
Життя і творчий шлях Григорія Сковороди
«Мир ловил меня, но не поймал»
Перед смертю Григорій Сковорода заповів поховати його на узвишші біля гаю і гумна і написати на могилі складений ним самим напис: «Мір ловил меня, но не поймал». Ці слова, що їх наводить його учень і біограф Михайло Ковалинський у «Житії Григорія Сковороди», стали своєрідним підсумком життя мислителя. Усе його життя було втечею від «світу» – від спокус багатства, слави, кар'єри, від суєти і несвободи, – заради внутрішньої свободи, самопізнання і спілкування з Богом.
Сковорода – найвідоміший український філософ, постать, яка для багатьох поколінь стала символом української філософії як такої. Його називали «українським Сократом» за спосіб життя мандрівного вчителя, що навчав на дорогах і в домівках простих людей, і за головну тезу його філософії – «пізнай себе». Його вчення стало вершиною тієї лінії української думки, що йшла від Іларіона і Кирила Туровського через Вишенського і Транквіліона-Ставровецького, – лінії «філософії серця», внутрішньої людини, символічного світобачення.
Дитинство і навчання
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в родині малоземельного козака. З дитинства він виявляв здібності до навчання і музики, мав гарний голос. Початкову освіту здобув у сільській школі, а 1734 року вступив до Києво-Могилянської академії, де з перервами навчався до 1753 року.
Навчання Сковороди в академії було тривалим і переривалося двічі. 1741 року його, як здібного співака, забрали до придворної капели в Петербурзі, де він провів близько двох років. Повернувшись до Києва, він продовжив навчання, але 1745 року знову залишив академію і вирушив у складі місії генерала Федора Вишневського до Угорщини, у місто Токай, де при російській місії існувала православна церква. Протягом кількох років Сковорода жив в Угорщині і, як свідчить Ковалинський, мав нагоду подорожувати сусідніми країнами – відвідав, імовірно, Відень, Пресбург (Братиславу) та інші міста, де знайомився з європейською культурою і наукою.
У Києво-Могилянській академії Сковорода отримав ґрунтовну освіту. Він досконало знав латинську, грецьку, церковнослов'янську мови, читав у оригіналі античних філософів – Платона, Аристотеля, Сенеку, Цицерона, Плутарха, – отців церкви, особливо грецьких (Климента Александрійського, Орігена, Григорія Богослова, Діонісія Ареопагіта), а також новітніх європейських авторів. Його вчителями були такі визначні професори, як Георгій Кониський, Михайло Козачинський, Симон Тодорський.
Учитель
Після повернення з Угорщини (1750) Сковорода почав педагогічну діяльність. 1750 – 1751 року він викладав поетику в Переяславському колегіумі, але вступив у конфлікт з єпископом Никодимом Срібницьким, який вимагав викладати за старим, традиційним методом, тоді як Сковорода розробив власний курс, «Розсуждение о поезии и руководство к искусству оной». Сковорода відмовився змінити свої погляди і змушений був залишити колегіум.
У 1753 – 1759 роках (з перервами) Сковорода був домашнім учителем сина поміщика Степана Томари в селі Коврай на Переяславщині. Тут він написав чимало віршів, що згодом увійшли до збірки «Сад божественних пісень». Стосунки з поміщиком також не завжди були простими: Сковорода не терпів зверхнього ставлення до себе і кілька разів залишав маєток.
1759 року Сковорода отримав запрошення викладати поетику в Харківському колегіумі. Тут він пропрацював з перервами до 1769 року, викладаючи поетику, синтаксис, грецьку мову, катехизис. Саме в Харкові він познайомився з юним Михайлом Ковалинським, який став його найближчим учнем і другом, автором його біографії. Але і в Харківському колегіумі Сковорода не прижився: його нетрадиційні методи навчання, його самостійні погляди, його відмова прийняти чернецтво і зайняти високе становище в церковній ієрархії викликали невдоволення начальства. 1769 року, після того як його курс «Начальная дверь ко христианскому добронравию» був визнаний шкідливим, Сковорода остаточно залишив викладання.
Мандрівний філософ
Останні двадцять п'ять років життя (1769 – 1794) Сковорода провів як мандрівний філософ. Він не мав постійного житла, власності, сім'ї. Мандрував Слобожанщиною, Полтавщиною, бував на Орловщині, Курщині, Вороніжчині, зупиняючись у монастирях, у маєтках своїх друзів-поміщиків, у хатах простих селян. Він носив з собою лише кілька книжок, серед яких завжди була Біблія, і флейту, на якій любив грати.
Саме в цей період були написані його головні філософські твори. Більшість із них мають форму діалогів, у яких співрозмовники обговорюють проблеми щастя, самопізнання, пізнання Бога, сенсу життя: «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе», «Симфония, нареченная книга Асхань, о познании самого себе», «Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни», «Кольцо», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира», «Книжечка, называемая Silenus Alcibiadis», «Благодарный Еродий», «Убогий Жайворонок», «Брань архистратига Михаила со Сатаною», «Диалог. Имя ему – Потоп змиин». Крім того, він написав збірку «Басни Харьковские» (30 байок з «силами», тобто моральними висновками), переклав твори Цицерона і Плутарха.
Твори Сковороди за його життя не друкувалися. Вони поширювалися в рукописних списках, які сам філософ дарував друзям і учням. Окремі твори почали виходити друком уже після смерті філософа, перше збірне видання «Сочинения в стихах и прозе Г. С. Сковороды» вийшло 1861 року в Петербурзі, а ґрунтовне зібрання творів за редакцією Д. Багалія – 1894 року в Харкові. Повне академічне зібрання творів у двох томах вийшло 1973 року в Києві.
Смерть
Останні роки життя Сковорода провів у маєтку свого друга, поміщика Андрія Ковалевського, у селі Іванівка (нині Сковородинівка) на Харківщині. Тут він помер на світанку 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року. Ковалинський розповідає, що в останній день життя Сковорода був спокійний і радісний, а смерть сприйняв як перехід до вічності. Поховано його біля гаю, і на могилі, згідно з заповітом, викарбувано: «Мір ловил меня, но не поймал».
Значення постаті
Сковорода – явище унікальне в історії української і світової культури. Він поєднував у своїй особі філософа, поета, музиканта, педагога, мандрівного проповідника. Його життя було втіленням його вчення: він не лише говорив про внутрішню свободу, а й жив вільно; не лише проповідував сродну працю, а й займався тим, до чого мав покликання; не лише закликав до самопізнання, а й усе життя пізнавав себе. Ця єдність думки і життя робить Сковороду особливо привабливим для наступних поколінь і пояснює величезний вплив, який він справив на українську культуру.
У наступних розділах ми розглянемо основні складові його філософського вчення: вчення про три світи і дві натури, самопізнання і філософію серця, вчення про сродну працю і щастя, розуміння Біблії як символічного світу.
