Зміст
Самопізнання і філософія серця
«Узнай себе»
Центральне місце у філософії Сковороди посідає ідея самопізнання. Заклик «пізнай себе», вибитий, за переказом, на храмі Аполлона в Дельфах і зроблений Сократом основою своєї філософії, Сковорода повторює постійно і в різних формах: «Узнай себе», «Познай себе», «Внемли себѣ», «Знай себе. Смотри себе. Будь в домѣ твоем. Бережи себе». Самопізнання для нього – початок і основа всякої мудрості, ключ до щастя, шлях до Бога.
Найповніше ця ідея розгорнута в діалозі «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе», який сам Сковорода називав своїм «первородним сином». Назва діалогу відсилає до античного міфу про Нарциса – юнака, що закохався у власне відображення у воді і загинув від цієї любові. Сковорода тлумачить цей міф по-своєму. Нарцис – образ людини, що прагне пізнати і полюбити себе. Але любов до себе може бути згубною, якщо людина любить лише своє зовнішнє відображення, свою видиму натуру; і може бути спасенною, якщо вона пізнає і полюбить свою справжню, невидиму сутність.
Сковорода пише в пролозі до «Наркісса»: «Наркісов образ благовѣстит сіе: “Узнай себе!”. Будьто бы сказал: хощеши ли быть доволен собою и влюбиться в самаго себе? Узнай же себе! Испытай себе крѣпко. Право! Како бо можно влюбитися в невѣдомое? Не горит сѣно, не касаясь огня. Не любит сердце, не видя красоты».
Отже, самопізнання – умова справжньої любові до себе, а справжня любов до себе – умова щастя. «Воистину блаженна есть самолюбность, аще есть свята», – додає Сковорода. Свята самолюбність – це любов до своєї справжньої, божественної сутності, до «внутрішньої людини».
Дві людини в людині
Відповідно до вчення про дві натури, людина як мікрокосм також має дві натури: зовнішню і внутрішню, тлінну і вічну. Зовнішня людина – це тіло з його органами і потребами, видима «тінь». Внутрішня людина – це «серце», «мисль», «дух», справжня сутність людини, в якій присутній Бог.
Пізнати себе, за Сковородою, означає пізнати в собі цю внутрішню людину. Більшість людей бачать у собі лише зовнішню, тілесну людину і вважають її собою. Вони дбають про тіло, про його потреби, про зовнішні блага, а свою справжню сутність забувають. Тому вони нещасливі: шукають щастя там, де його немає. Лише той, хто пізнав свою внутрішню людину, знаходить справжнє щастя, бо знаходить у собі Бога.
У «Наркіссі» один із співрозмовників, Лука, після довгих роздумів доходить висновку: «Как то возможно, что человѣком есть не внѣшняя, или крайняя, его плоть, как народ разсуждает, но глубокое сердце или мысль его: она-то самым точным есть человѣком и главою. А внѣшняя его наружность есть не иное что, как тѣнь, пята и хвост». Тобто справжня людина – не тіло, а серце і думка; тіло лише «тінь», «п'ята» і «хвіст» справжньої людини.
Серце як сутність людини
Центральне поняття антропології Сковороди – серце. Посилаючись на слова пророка Єремії «Глибоко сердце человѣку, паче всѣх, и человѣк есть», Сковорода стверджує, що саме серце є справжньою людиною. «Всяк есть тѣм, чіе сердце в нем. Всяк есть там, гдѣ сердцем сам», – пише він у «Наркіссі». І далі розгортає цю думку на прикладах: «Волчее сердце есть истинный волк, хотя лице человѣчее; сердце боброво есть бобр, хотя вид волчій; сердце вепрово есть вепр, хотя вид бобров».
Отже, людина є тим, що в її серці. Якщо в серці людини живе жадібність, вона – вовк, хоч би яке гарне мала обличчя; якщо в серці добро і мудрість, вона – справжня людина, хоч би яким простим був її вигляд. Зовнішність нічого не означає; важить лише серце.
Серце для Сковороди – не фізичний орган і не лише осередок почуттів. Це глибинний центр людської особистості, в якому поєднуються думка, воля, почуття. «Мисль есть главною нашею точкою… А посему-то она часто и сердцем называется», – пояснює він. Серце – це «бездна», глибша і ширша за всі води і небеса: «О сердце, бездно всѣх вод и небес ширшая!.. Коль ты глубока! Все объемлешь и содержишь, а тебе ничто не вмѣщает».
Серце і Бог
Найглибша таємниця серця полягає в тому, що в ньому присутній Бог. Невидима натура людини – це і є Бог у ній. Тому пізнати себе означає пізнати Бога, а пізнати Бога можна лише через пізнання себе. «Люби его и приближайся к нему всегда, сердцем и познаніем приближайся, не внѣшними ногами и устнами», – закликає Сковорода.
Звідси – відома думка Сковороди про те, що Бог від людей не може прийняти ні молитов, ні жертв, якщо вони Його не пізнали. Зовнішнє благочестя – обряди, пости, паломництва, – не підкріплене внутрішнім пізнанням, нічого не варте. Справжнє богопізнання і богошанування здійснюються в серці.
Ця ідея внутрішньої релігійності, що протиставляється зовнішній обрядовості, має глибоке коріння в християнській містиці і в українській традиції – від Вишенського з його «внутрішньою людиною» до Транквіліона-Ставровецького з його серцем як місцем зустрічі з Богом. У Сковороди вона досягає найвищої виразності.
Серце як джерело
Однією з улюблених метафор Сковороди є образ джерела. У «Наркіссі» він прославляє джерело, з якого виходять потоки, ріки і моря: «Море из рѣк, рѣки из потоков, потоки из ручаев, ручаи из пары, а пара всегда при источникѣ сущая сила и чад его, дух его и сердце. Се что люблю! Люблю источник и главу, родник и начало».
Серце людини – таке саме джерело, з якого виходять усі її думки, бажання, вчинки. «Сердце твое есть голова внѣшностей твоих. А когда голова, то сам ты еси твое сердце». Якщо джерело чисте, то й потоки чисті; якщо джерело забруднене, то й потоки забруднені. Тому найголовніше завдання людини – берегти своє серце: «Сыне! Храни сердце твое! Стань на стражѣ со Аввакумом. Знай себе. Смотри себе. Будь в домѣ твоем. Бережи себе. Слышь! Береги сердце».
Берегти серце, за Сковородою, означає пильнувати свої думки, виполювати з них, як з ниви, «всякий совѣт лукавый, все злое сѣмя зміино». Думки – це насіння, з якого виростають вчинки; тому, хто стежить за своїми думками, той стежить за своїм життям.
Перетворення
Самопізнання у Сковороди – не лише теоретичне пізнання, а й практичне перетворення людини. Пізнавши свою внутрішню, божественну сутність, людина перероджується, стає новою людиною. Сковорода називає це «воскресінням», «новим народженням», «преображенням». У «Наркіссі» він порівнює це перетворення з метаморфозою гусениці в метелика: «Нынѣ из ползущаго червища востал еси пернатым мотыликом. Нынѣ се воскресл еси!»
Ключ до цього перетворення – любов. «Во что кто влюбился, в то преобразился», – стверджує Сковорода. Людина, що полюбила свою божественну сутність, перетворюється на неї; людина, що полюбила земне, стає земною. Отже, вибір предмета любові – це вибір того, ким людина стане.
Філософія серця
Вчення Сковороди про серце є вершиною тієї традиції, яку Д. Чижевський назвав українською «філософією серця». Від «сердечних очей» Іларіона через Кирила Транквіліона-Ставровецького ця традиція тягнеться до Сковороди, а від нього – до Памфіла Юркевича, який у своїй праці «Серце та його значення в духовному житті людини згідно з ученням Слова Божого» (1860) дав їй філософське обґрунтування, і далі – до Пантелеймона Куліша з його «хутірською філософією» і до мислителів XX століття.
Характерна риса цієї традиції – переконання, що людина є не лише розумом, а цілісною істотою, глибинний центр якої – серце – поєднує в собі розум, волю і почуття. Пізнання істини здійснюється не лише розумом, а всією людиною, всім її серцем. Ця ідея цілісного пізнання протиставляється однобічному раціоналізму, що зводить людину до мислення, і однобічному сенсуалізму, що зводить її до відчуттів. У цьому – непроминальне значення філософії серця Сковороди.
