Зміст
Вчення про три світи і дві натури
Три світи
Онтологія Сковороди, тобто його вчення про буття, ґрунтується на двох ключових ідеях: ідеї трьох світів і ідеї двох натур. Найчіткіше вчення про три світи викладено в діалозі «Потоп зміїн», де Дух пояснює Душі будову світобудови: «Не прекрасный ли храм премудраго бога мыр сей? Суть же тры мыры. Первый есть всеобщій и мыр обительный, гдѣ все рожденное обитает. Сей составлен из безчисленных мыр-мыров и есть великій мыр. Другіи два суть частныи и малыи мыры. Первый мікрокозм, сирѣчь – мырик, мирок, или человѣк. Вторый мыр симболичный, сирѣчь библіа».
Отже, існують три світи:
- макрокосм – «великий світ», «світ обительний», тобто Всесвіт, природа, «де все народжене живе», що складається з незліченних світів;
- мікрокосм – «малий світ», «світик», людина;
- символічний світ – Біблія, яка, за Сковородою, є особливим світом символів, що вказують на вічну, божественну дійсність.
Ідея макрокосму і мікрокосму, як ми бачили, має давнє коріння і була відома в українській думці принаймні з часів Кирила Транквіліона-Ставровецького. Оригінальність Сковороди полягає в тому, що він додає до них третій, символічний світ – Біблію, – і розглядає всі три світи як рівноправні і внутрішньо споріднені. Кожен із них – це особливий спосіб явлення одного і того самого божественного начала.
Дві натури
Друга ключова ідея – вчення про дві натури, або два «естества», що наявні в кожному з трьох світів. Кожен світ має дві натури: видиму і невидиму, зовнішню і внутрішню, тлінну і вічну, матеріальну і божественну. У тому самому діалозі «Потоп зміїн» Дух пояснює: світло премудрості тоді входить у душу, «когда человѣк два естества познавает: тлѣнное и вѣчное». А про нерозумних, що бачать лише одну, видиму натуру, є прислів'я: «Двоих нащитать не умѣет».
Видима натура – це матеріальна, тілесна, мінлива сторона речей, те, що сприймається чуттями. Невидима натура – це духовна, вічна, незмінна сутність речей, те, що пізнається лише внутрішнім зором, «серцем». Невидима натура – це Бог, присутній у всьому як його внутрішня основа. Видима натура – лише «тінь», «одяг», «слід» невидимої.
Сковорода ілюструє цю думку численними образами. Найулюбленіший з них – образ тіні і дерева: як тінь залежить від дерева і зникає без нього, так і видимий світ залежить від невидимого і без нього – ніщо. Інший образ – намальований на стіні олень чи павич: картина – це лише фарба і полотно, але вона зображує щось інше, ніж вона сама. Так і весь видимий світ – це «картина», що вказує на невидимого Художника.
Бог як невидима натура
Невидиму натуру Сковорода називає різними іменами: Бог, Дух, Істина, Світ (світло), Розум, Начало, Вічність, Природа, Сила. Бог для нього – не особа, що стоїть поза світом і керує ним ззовні, як у традиційному теїзмі, а внутрішня основа всього сущого, присутня в кожній речі як її справжня сутність. Звідси – закиди деяких дослідників у пантеїзмі Сковороди.
Проте сам Сковорода не ототожнював Бога зі світом. Бог – не видима натура, а невидима; не матерія, а дух; не тінь, а дерево. Видимий світ – це лише «одяг» Бога, Його «тінь», Його «слід», але не сам Бог. Точніше говорити не про пантеїзм, а про панентеїзм – вчення, за яким Бог присутній у світі, але не вичерпується ним, перевершує його. Ця ідея має глибоке коріння в неоплатонізмі і християнській містиці – від Діонісія Ареопагіта до Майстра Екхарта і Якоба Беме.
Важливо, що невидима натура в Сковороди – це не лише Бог у загальному сенсі, а й «природа», «сродність», «внутрішній закон» кожної речі. Бог присутній у кожній речі як її власна, внутрішня природа, що визначає її призначення. Звідси, як ми побачимо, випливає вчення Сковороди про сродність.
Єдність двох натур
Дві натури не є двома окремими речами, що існують незалежно одна від одної. Вони – дві сторони однієї реальності. Видима натура без невидимої – мертва тінь; невидима натура проявляє себе через видиму. Сковорода порівнює їх співвідношення з співвідношенням тіла і душі, тіні і дерева, букви і змісту, одягу і людини.
Але ці дві натури не рівноцінні. Невидима натура – первинна, вічна, істинна; видима – вторинна, тимчасова, лише «тінь істини». Мудрість полягає в тому, щоб навчитися бачити крізь видиму натуру невидиму, крізь тінь – дерево, крізь букву – зміст. Хто бачить лише видиму натуру, той «двоїх нащитати не вміє»; хто бачить обидві, той осягає істину.
Сковорода наголошує, що «не может ничтоже погибнуть, а только тѣнь свою теряет». Тобто смерть, руйнування, зникнення стосуються лише видимої натури; невидима натура вічна і незнищенна. Отже, той, хто пізнав у собі невидиму натуру, пізнав своє безсмертя. Тут онтологія безпосередньо переходить в етику і в розв'язання проблеми смерті.
Антиномічність світу
Вчення про дві натури має ще один важливий аспект: світ сповнений протилежностей, що утворюють єдність. Світло і темрява, добро і зло, життя і смерть, радість і печаль – усе це пари протилежностей, які не існують одна без одної. У діалозі «Кольцо» Сковорода зауважує, що один погляд, пізнавши чорне, пізнає разом і біле; а біблійні образи Саула і Давида представляють «два естества, с собою борющіяся: одно селеніем свѣта, другое – жилищем тмы».
Ця думка про єдність протилежностей має глибоке коріння в античній філософії (Геракліт), у неоплатонізмі, у християнській містиці. У Сковороди вона пов'язана з його розумінням світу як символічного: протилежності – це знаки, що вказують на щось вище за них. Темрява існує для того, щоб виявити світло; зло – щоб виявити добро; смерть – щоб виявити життя. Тому протилежності не руйнують гармонії світу, а, навпаки, є її необхідною умовою.
Дослідники (Д. Чижевський, В. Шинкарук, І. Іваньо) звертали увагу на антиномічність, тобто суперечливість, як на характерну рису мислення Сковороди. Він любить парадокси, протиставлення, гру протилежностей. Його твори сповнені парадоксальних висловів на зразок «Во что кто влюбился, в то преобразился» («Наркісс»). Ця антиномічність – не логічна непослідовність, а вираз глибокого світорозуміння, для якого істина відкривається саме через напругу протилежностей.
Значення вчення
Вчення Сковороди про три світи і дві натури – це оригінальна філософська система, що поєднує неоплатонічну традицію, християнську містику і народну мудрість. Вона дає цілісну картину світу, в якій природа, людина і Біблія постають як три різні способи прояву одного божественного начала, а кожна річ має дві натури – видиму і невидиму. Ця картина світу стала основою для всього подальшого вчення Сковороди – про самопізнання, про сродність, про щастя, – які ми розглянемо в наступних розділах.
