кирило.транквіліон-ставровецький:бог.і.будова.світу

Бог і будова світу – «премудрий будовничий» і чотири світи

Бог-художник і Бог-світло

Розуміння Бога у Кирила Транквіліона-Ставровецького поєднує дві різні традиції. З одного боку, Бог постає як «премудрий художник й архітектор» світу, «премудрий будовничий», що створив світ за певним планом і впорядкував його, поставивши кожну річ на її місце. Цей образ Бога-майстра, Бога-архітектора був надзвичайно популярним у ренесансній думці, яка захоплювалася доцільністю, гармонією і красою світу як витвору божественного мистецтва.

З другого боку, Бог у Кирила – це всюдисущий світовий принцип, що пронизує все створене і є джерелом буття всього сущого. Таке розуміння сягає неоплатонізму і християнського неоплатонізму Діонісія Ареопагіта, для якого світ є ланцюгом «еманацій», виливів божественного світла, що поступово слабне, спускаючись від вищих рівнів буття до нижчих. Кирило часто говорить про Бога як про «світло», «сонце», що освітлює і оживляє все.

Ці два образи – Бог-архітектор, що творить світ ззовні, і Бог-світло, що пронизує світ зсередини, – не суперечать один одному в його світогляді. Вони виражають дві сторони одного відношення: Бог трансцендентний світові як його Творець і водночас іманентний світові як його постійна підтримуюча сила. Ця діалектика трансцендентного й іманентного характерна для всієї християнської філософської традиції, але у Кирила вона отримує особливе, ренесансне забарвлення.

Чотири світи

Створений Богом світ Кирило уявляє у вигляді складної ієрархічної будови. У його структурі він налічує чотири світи:

  1. світ створених невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії, – ангельський світ;
  2. макрокосм – світ видимих тілесних речей, природа;
  3. мікрокосм – людина, яка поєднує в собі духовне і тілесне;
  4. світ зла – поєднання злих людей і грішників з дияволом, яке постає ніби самостійним творчим началом зла.

Ця схема поєднує неоплатонічні, біблійні і апокрифічні елементи. Розрізнення невидимого і видимого світів, макрокосму і мікрокосму має давнє філософське коріння і було поширене як у візантійській, так і в західній ренесансній думці. Але четвертий «світ» – світ зла як ніби окреме начало – є досить своєрідним. В. Нічик вбачає в ньому вияв апокрифічних впливів у творчості Кирила, які сягають дуалістичних уявлень, поширених у середньовічній народній релігійності.

Важливо, що ця схема не є статичною класифікацією. Між світами існують складні зв'язки і взаємодії. Людина-мікрокосм стоїть на межі між духовним і тілесним світами і водночас є полем боротьби між світом добра і світом зла. Від її вибору залежить, якому світові вона належатиме. Отже, космологія Кирила безпосередньо переходить в антропологію і етику.

Чотири стихії

Видимий світ, за Кирилом, складається з чотирьох стихій – вогню, повітря, води і землі. Це вчення, що сягає античної філософії (Емпедокл, Аристотель), було загальноприйнятим у середньовічній і ренесансній натурфілософії. Але Кирило викладає його з особливою увагою до порядку і гармонії, що панують у природі.

У «Зерцалі богословії» він пише: «Подобает же вѣдати о єлеменътах, яко не суть равны: єдины бо вѣм легъкого и суптельного єстества, яко огнь и воздух; другий же тяжшего и грубшего, яко вода и земля. Легкіе и суптелныи єлемента на вышшем местѣ положив премудрій будовъца. Грубшій же и тяжчаишіи на низшем: землю и воду».

Отже, стихії розташовані у світі за певним порядком: легші і «тонші» – вище, важчі і «грубші» – нижче. Земля займає найнижче місце, над нею – вода, над водою – повітря, над усім – вогонь. Цей порядок встановлений «премудрим будовничим», і він відповідає природі самих стихій.

Особливо цікаве спостереження Кирила про відносини між стихіями: «Двѣ же стихій между собою враждуют и валку ведут: вода и огнь; и для того их премудрый съдѣтель розсадив на розныи мѣста далеко от себе; вода низко, огнь высоко, воздух же посредѣ их яко перегорода и миротворец». Протилежні стихії ворогують між собою, але Бог розташував їх так, щоб їхня боротьба не зруйнувала світ, і поставив між ними повітря як «миротворця».

Тут виразно проявляється ідея єдності протилежностей і гармонії, що виникає з їхнього врівноваження. Стихії, попри постійну боротьбу, зберігають у своєму русі певну послідовність і наданий їм Богом «чин», тобто закономірність. Світ є не хаосом, а космосом, впорядкованим цілим, в якому навіть боротьба протилежностей підпорядкована вищому порядку.

Космографія і природознавство

«Зерцало богословії» містить і чимало конкретних природознавчих відомостей. Кирило описує землю, океани, моря, річки, джерела; пояснює такі природні явища, як грім, блискавка, припливи і відпливи, утворення хмар і дощу. Він виявляє обізнаність з працями західноєвропейських природознавців, обстоює кулястість Землі і повідомляє своїм читачам про відкриття Америки.

Показове його міркування про те, чому морська вода солона. Кирило наводить дві думки «деяких філософів». Перша: вода солона тому, що вона довго стоїть на одному місці нерухомо, а сонце, постійно ходячи над океаном, «витягає променями своїми, парою тонкою, або млами, солодкість водну». Друга думка «физелоиків» (фізиків, природознавців): морська вода солона за своєю природою, бо якби вона не була солоною і так довго стояла без руху від створення світу, то загнила б і смородом своїм заразила все повітря і погубила людське життя. Сам Кирило схиляється до другої думки: «А с тои причины мнѣ ся мнит, иж с прироженя слана єст водная стихія».

Далі він пояснює, звідки береться прісна вода: земля має в собі отвори, «яко нѣякіи жилы», якими морська вода проникає всередину землі; проходячи крізь землю, вона залишає в ній гіркоту і солоність, і з джерел виходить уже тонка і солодка вода. Ці пояснення, звісно, не виходять за межі тогочасних уявлень. Але важливий сам підхід: Кирило шукає природних причин природних явищ, зважує різні думки, обирає найбільш обґрунтовану з них і пояснює її телеологічно – солоність води корисна для людини, бо вберігає повітря від зараження.

Естетичне сприйняття світу

Хоча в концепції чотирьох стихій і будови світу Кирило не виходить за межі античних і середньовічних уявлень, його естетичне сприйняття світу, акцентування краси і корисності природи зближує його з мислителями європейського Відродження. Світ для нього – не «юдоль сліз» і не царство диявола, як для Вишенського, а прекрасний і доцільний витвір божественного мистецтва, яким людина може і повинна захоплюватися.

Ця позиція має важливе філософське значення. Вона відкриває шлях до позитивної оцінки природознавства, до вивчення природи як способу пізнання Бога. Якщо світ є витвором «премудрого будовничого», то, вивчаючи його будову, людина пізнає мудрість Творця. Природознавство стає своєрідним богопізнанням, а не відволіканням від нього. Ця думка, що в Західній Європі була висловлена багатьма мислителями Відродження і раннього Нового часу, знайде широкий розвиток у натурфілософії професорів Києво-Могилянської академії.

Отже, космологія Кирила Транквіліона-Ставровецького – це своєрідний перехідний етап між середньовічним символічним світобаченням, для якого природа була передусім книгою священних знаків, і новочасним природознавством, для якого вона стає об'єктом дослідження. У ній ще живе символізм – стихії, світила, явища природи мають у Кирила і духовний зміст, – але вже з'являється інтерес до природи самої по собі, до її законів і причин.

кирило.транквіліон-ставровецький/бог.і.будова.світу.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів