Користувальницькі налаштування

Налаштування сайту


кирило.транквіліон-ставровецький:два.міста.вавилон.і.сіон.соціальна.критика

Два міста – Вавилон і Сіон. Соціальна критика

Августинова ідея двох градів

Друга частина «Зерцала богословії» має назву «Про два міста: про темний Вавилон і пресвітлий Сіон, у якому Христос вічно царює». Сама ця назва відсилає до однієї з найвпливовіших ідей християнської філософії історії – ідеї двох градів, сформульованої Августином Блаженним у трактаті «Про град Божий» (V століття). За Августином, людство поділене на два «гради»: град земний, заснований на любові до себе аж до зневаги до Бога, і град Божий, заснований на любові до Бога аж до зневаги до себе. Ці два гради переплітаються в історії, але наприкінці часів будуть остаточно розділені.

Кирило розвиває цю ідею за допомогою біблійних образів Вавилона і Сіону. Вавилон – це «зібрання і згромадження всесвітніх поганів, неосвічених народів і грішників», «темний Вавилон і злосливий світ», тобто «царство сатанинське». Сіон – це місто Боже, в якому Христос вічно царює, спільнота праведних. Важливо, що Кирило наголошує: Вавилоном він називає не конкретне місто, не «мури римські» і не жителів якоїсь країни, а всіх нечестивих, де б вони не жили. Отже, поділ на два міста – це поділ не географічний і не національний, а моральний і духовний.

Символіка Вавилона

Кирило докладно тлумачить біблійний образ Вавилона з Апокаліпсису: велику блудницю, що сидить на червоному звірові з сімома головами і десятьма рогами, вдягнену в порфиру і багряницю, прикрашену золотом, дорогоцінним камінням і перлами, з золотою чашею в руці, повною гидоти. Червоний змій – це диявол, що забарвився кров'ю багатьох народів; сім голів – сім головних гріхів: заздрість, гордість, жадібність, гнів, нечистота, обжерливість, лінощі. Жінка на звірові – гордість і розкіш світу. А золота чаша в її руці – грошолюбство, «корінь усього лихого».

Особливо вражає опис цієї золотої чаші. Кирило закликає читача придивитися до її дна: там сховалися всі злості, вона повна зміїної отрути і доверху запливає кривавими сльозами вбогих сиріт і вдів. Заради цієї чаші будуються і руйнуються замки й палаци, проливається кров, вирушають у походи війська; заради неї Христос був проданий, священство пішло «на мито», вівтарі обдерті, церкви спустошені; заради неї творяться всі злочини – неправдиві суди, кривда убогих, плач вдовиць, нагота сиріт, голод старців.

Ця картина – не просто риторичне перебільшення. Це гостра соціальна критика, спрямована проти влади грошей у сучасному Кирилові суспільстві. Багатство, з його погляду, – не нейтральна річ, а джерело більшості суспільних лих. Те, що в Августина було передусім богословською категорією, у Кирила стає інструментом соціального аналізу.

Викриття гноблення

Ще гостріше соціальна критика Кирила звучить в «Євангелії учительному». Розглядаючи різні стани суспільства і їхні гріхи, він доходить до тих, «иже стяжаша села, насадиша винограды и умножиша рабов, от землѣ богатство събирающе», – тобто до землевласників, панів. І тут його слова стають особливо гнівними.

Пани, пише Кирило, показують себе немилостивими до підданих і до своїх робітників «варваров лютѣйшіи являются». Вони бачать, як їхні піддані гинуть з голоду і ходять у лахмітті, працюючи на них день і ніч, проливаючи піт, – а у відповідь віддають їм за добро зло: побої, рани, кривди, ув'язнення. Вони накладають на них нестерпні данини і важкі повинності, «не яко человѣку, но яко ослом и волом», не даючи навіть трохи перепочити. Більше того, вони торгують самими підданими, їхніми жінками і дітьми, «яко безсловесними», і без правди відбирають їхнє майно.

Кульмінація цього викриття – рядки, що звучать як пряме звинувачення: піддані, працюючи цілу зиму, терплячи голод, мороз і кривду, самі відходять з порожніми руками, ще й залізши в борги, а пани, збагатившись їхнім кривавим потом, не дякують їм, а ще більше ними гидують, «и в болшей чести имѣют безсловесных псов и коней, нежели брата своего и образ божій, єго же ради небеса и земля създаны, и сын божій на крест възшед».

Ідея рівності

У цих рядках – ключ до соціальної етики Кирила. Підданий для нього – «брат» пана і «образ Божий». Заради нього, як і заради пана, створені небо і земля, заради нього Син Божий зійшов на хрест. Отже, перед Богом пан і підданий рівні, і пан, що зневажає свого підданого, зневажає самого Бога.

Ця ідея рівності всіх людей перед Богом була поширена в реформаційних колах Європи XVI – XVII століть, і дослідники (Я. Стратій, В. Нічик) вважають, що Кирило запозичив її, зокрема, з реформаційної літератури. Але вона мала і глибоке коріння в українській традиції – від Климента Смолятича до Івана Вишенського. Кирило поєднує ці дві лінії, і в його творах ідея рівності звучить особливо виразно.

Разом з ідеєю рівності Кирило поділяв і характерну для реформаційної ідеології ідеалізацію відносин у ранньохристиянських громадах, де, за свідченням Діянь апостолів, усе було спільним і ніхто не називав свого майна власним. Ці громади були для нього зразком справедливого суспільства, протиставленим сучасному йому суспільству панів і підданих.

Хіліастичні мотиви

Дослідники звертають увагу і на певні хіліастичні мотиви у творах Кирила. Хіліазм (від грецьк. «хіліа» – тисяча) – вчення про тисячолітнє царство Христа на землі, що має настати перед кінцем світу і в якому праведні житимуть у мирі й справедливості. Це вчення, засуджене офіційною церквою, було надзвичайно популярним серед радикальних реформаційних рухів XVI століття і часто ставало ідеологічним обґрунтуванням соціального протесту.

У Кирила хіліастичні мотиви не мають революційного характеру. Він не закликає до повстання проти панів, а лише сподівається, що Бог покарає неправедних і встановить справедливість. Його «пресвітлий Сіон» – це передусім царство небесне, хоча й з певними рисами земного ідеалу. Проте сама надія на настання царства справедливості, в якому будуть покарані гнобителі і нагороджені пригноблені, мала глибокий соціальний зміст і відповідала настроям широких мас.

Кара і покаяння

Пророкуючи загибель «темного Вавилону», Кирило не залишає грішників без надії. Він закликає їх якнайшвидше тікати від сатани і гріха, бо Господь прийме їх на покаяння, як отець блудного сина. Але водночас застерігає від легковажного сподівання на Божу милість: хто грішить, сподіваючись на милосердя, той навіки втрачає свою душу. Бог великий у милосерді, але так само великий і в справедливості покарання.

Тут, як і в інших творах Кирила, етика поєднується з есхатологією. Людина відповідальна за свої вчинки не лише перед людьми, а й перед Богом, і Божий суд неминучий. Ця віра в остаточну справедливість, що встановиться попри всю неправду цього світу, давала надію пригнобленим і застерігала гнобителів.

Отже, соціальна критика Кирила Транквіліона-Ставровецького – одна з найгостріших в українській літературі першої половини XVII століття. Спираючись на Августинову ідею двох градів і на реформаційну ідею рівності всіх людей перед Богом, він викриває владу грошей і соціальне гноблення, утверджуючи гідність кожної людини як образу Божого.

кирило.транквіліон-ставровецький/два.міста.вавилон.і.сіон.соціальна.критика.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів