Зміст
Життя і творчий шлях Кирила Транквіліона-Ставровецького
Між Сходом і Заходом
Кирило Транквіліон-Ставровецький – одна з найцікавіших і найдраматичніших постатей української культури першої половини XVII століття. Учитель братських шкіл, проповідник, богослов, поет, видавець, він пройшов шлях від активного діяча православних братств до уніатського архімандрита, а його книги були засуджені і православними, і московською церковною владою. У його творчості, як у дзеркалі, відбилася складність доби, коли українська культура шукала свій шлях між візантійсько-православною традицією і досягненнями західноєвропейського Відродження та Реформації.
Дослідники (В. Нічик, Я. Стратій, І. Паславський, Л. Пилявець) вважають, що філософські погляди Транквіліона-Ставровецького відображають одну з версій українського ренесансного гуманізму, яка виникала на ґрунті синтезу вітчизняної православної середньовічної думки з ідеями західноєвропейського Відродження і Реформації. Саме цей синтез робить його постать надзвичайно цікавою для історії філософії.
Біографія
Дата і місце народження Кирила невідомі; припускають, що він народився в другій половині XVI століття на Галичині. Друге його ім'я «Транквіліон» (від латинського tranquillus – спокійний, тихий), найімовірніше, – латинізоване прізвисько, якими полюбляли називатися освічені люди того часу. Освіту він здобув, імовірно, у Замойській академії – одному з провідних навчальних закладів Речі Посполитої, заснованому 1594 року канцлером Яном Замойським. Він володів польською, грецькою, латинською і церковнослов'янською мовами.
У 1580-х – на початку 1590-х років Кирило був дидаскалом (учителем) Львівської братської школи. Тут він брав участь у гострій боротьбі братства з львівським єпископом Гедеоном Балабаном, який намагався підпорядкувати собі братство і його школу. 1592 року Кирило переїхав до Вільна, де викладав у Віленській братській школі. Згодом повернувся в Галичину. У 1614 – 1625 роках він вів активну проповідницьку діяльність, зокрема в Замості, а також був ігуменом Унівського і Любартівського монастирів.
Книги і їх доля
1618 року в Почаївській друкарні вийшла перша велика праця Кирила – «Сія книга, нарицаємая Зерцало богословії». Це систематичний виклад християнського вчення про Бога, світ і людину, що містить також численні натурфілософські і космографічні відомості. Книга мала значний успіх і перевидавалася, зокрема в Уневі 1692 року.
1619 року в Рахманові на Волині вийшло «Євангеліє учительноє, албо Казаня на неділі през рок і на праздники господніє» – збірник проповідей на всі неділі і свята року. Ця книга стала причиною серйозних неприємностей для автора. 1621 – 1622 років собор православних ієрархів засудив «Євангеліє учительноє» як єретичне, вбачаючи в ньому відхилення від православного вчення під впливом католицьких і протестантських ідей. 1627 року за наказом московського царя Михайла Федоровича і патріарха Філарета книга була публічно спалена в Москві, а всі інші твори Кирила заборонені до поширення в Московській державі.
Вражений засудженням, 1626 року Кирило прийняв унію. Він став архімандритом уніатського Єлецького монастиря в Чернігові, де заснував друкарню. 1646 року в Чернігові вийшла його остання книга – «Перло многоцінноє», збірник віршів релігійно-морального і філософського змісту. Того ж року Кирило помер у Чернігові.
Причини засудження
Засудження «Євангелія учительного» свідчить про те, як непросто було поєднати православну традицію з новими ідеями, що приходили із Заходу. Цензори знайшли в книзі численні «єресі» – відхилення від православного вчення в питаннях догматики і обряду. Частина цих звинувачень була безпідставною, частина ґрунтувалася на неточностях і нечітких формулюваннях автора, а частина справді вказувала на вплив західних богословських концепцій.
Але, мабуть, головна причина засудження полягала в іншому. Кирило вільно поєднував у своїх творах різні традиції, допускав власне тлумачення Святого Письма, широко використовував природничі знання, апокрифи, античних авторів. Такий вільний, «ренесансний» підхід до віри викликав підозру у консервативних кіл, які вимагали суворої відповідності усталеним формулам. Отже, доля Кирила – це водночас і доля нових ідей, які намагалися пробити собі дорогу в традиційній культурі.
Основні ідеї
Основні твори Кирила – «Зерцало богословії», «Євангеліє учительноє» і «Перло многоцінноє» – дають досить цілісне уявлення про його філософські погляди. Центральними темами є:
- вчення про Бога як «премудрого художника й архітектора» світу і водночас як всюдисущий принцип, що пронизує все створене;
- ієрархічна будова світу, що складається з чотирьох «світів» – невидимого духовного, видимого тілесного, людини-мікрокосму і світу зла;
- натурфілософія і космографія – вчення про стихії, їхню взаємодію і «чин» (закономірність), опис Землі, океанів, природних явищ;
- людина як мікрокосм, гармонійне поєднання душі й тіла, і проблема самопізнання;
- соціальна етика – ідея рівності всіх людей перед Богом і гостра критика соціальної несправедливості;
- ставлення до знання, мови і поетичної творчості.
У наступних розділах ці теми будуть розглянуті докладніше. Звернімо увагу лише на одну загальну рису. Кирило вважав себе передусім проповідником, учителем свого народу. Він писав для того, щоб «світ розуму відкрити на пользу і утіху душам», як сам висловився в передмові до «Зерцала богословії». Його мета – не лише виклад богословських істин, а й просвіта, поширення знань, виховання моральної і освіченої людини. У цьому – глибокий зв'язок його творчості з ідеями братського руху, з яким була пов'язана його молодість.
