Користувальницькі налаштування

Налаштування сайту


кирило.транквіліон-ставровецький:знання.мова.і.поезія

Знання, мова і поезія. «Перло многоцінноє»

«Внутрішня» і «зовнішня» мудрість

Ставлення Кирила Транквіліона-Ставровецького до знання суттєво відрізняється від позиції його сучасника Івана Вишенського. Обидва розрізняють «внутрішню» мудрість – зафіксовану в Біблії й теоретично осмислену патристикою – і «зовнішню» мудрість – світські науки, філософію, античну вченість. Обидва визнають первинність «внутрішньої» мудрості, бо саме вона веде до спасіння. Але якщо Вишенський вкрай негативно ставиться до «зовнішньої» мудрості і вимагає обмежити освіту вивченням Святого Письма, то Кирило виступає за розвиток і світського знання, прославляє науки і філософію, вважає їх необхідними і корисними для людини і суспільства.

Це видно з самого змісту «Зерцала богословії», де богословські міркування поєднуються з природознавчими відомостями, космографією, посиланнями на «філософів» і «физелоиків». Для Кирила світське знання – не конкурент віри, а її помічник. Вивчаючи природу, людина пізнає мудрість Творця; вивчаючи історію – Його промисел; вивчаючи людину – Його образ. Отже, «зовнішня» мудрість, правильно спрямована, веде до тієї самої мети, що й «внутрішня».

Ця позиція відповідала настроям тієї частини братського руху, яка прагнула поєднати православну традицію з досягненнями європейської освіти. Саме цей шлях, як відомо, переміг в українській культурі і привів до створення Києво-Могилянської академії з її широкою програмою, що включала граматику, риторику, поетику, філософію і богослов'я.

Проблема мови

Кирило приділяв велику увагу і проблемі мови. Свої твори він писав, поєднуючи церковнослов'янську («словенську») мову з «простою» староукраїнською. Чому саме так, він пояснює в передмові до «Зерцала богословії»: «Вѣдай и то, ласкавый чителнику, для чого покладалося в той книзѣ простый язык и словенскій, а не все попросту. Та причина ест: по словенскій ся клали слова богословцов и доводы писма святаго. А другое, иж слова нѣкоторіи словенъского языку трудныи на простый язык также нелацно понятыи, яко то “качество” або “якости” попросту».

Отже, Кирило розподіляє функції між двома мовами. Церковнослов'янська – мова Святого Письма і богословів, мова сакральна; її Кирило вживає для цитат із Біблії і для викладу богословських доведень. Проста мова – мова пояснення, звернена до широкого читача. Але Кирило помічає і ще одну важливу річ: деякі слова церковнослов'янської мови, зокрема філософські терміни (наприклад, «качество»), важко передати простою мовою. Тобто він усвідомлює проблему формування філософської термінології рідною мовою – проблему, яка буде актуальною для української культури протягом століть.

Далі в передмові Кирило з гіркотою зауважує, що для простака все криве, навіть найпростіше, а мудрий і криве може виправити. Тобто справа не стільки в мові, скільки в читачеві: хто хоче зрозуміти, той зрозуміє, а хто не хоче – тому нічого не допоможе. І тут же він звертається до читача з проханням прочитати книжку «з уваженям», обіцяючи, що той побачить у ній «великій горы премудрости небеснои и дивный свѣт разума».

Самоусвідомлення автора

Ця передмова цікава і як свідчення самоусвідомлення автора. Кирило скаржиться на «многіи бѣды и скорбы», які він терпить «в роде моем»: заздрість, обмову, невдячність. Він порівнює себе з людиною, на яку диявол зі своїми помічниками натягнув лук, щоб «свѣт правды божеи в тму съкрити». Але він вірить, що Бог допоможе йому і що він ще зможе «свѣт разума открити на ползу и утѣху душам». Тут виразно чути голос людини, яка усвідомлює себе носієм знання, просвітителем, що страждає від нерозуміння сучасників, але не відмовляється від своєї місії.

Таке самоусвідомлення автора як окремої особистості, що має власну місію і власну долю, характерне для ренесансної культури. Середньовічний книжник, як правило, принижував себе, називав себе «грішним» і «недостойним» і майже нічого не говорив про власні переживання. Кирило теж називає себе «многогрішним», але водночас з гідністю говорить про свою працю і її цінність. Це ще одна риса, що зближує його з гуманістами Відродження.

Поезія як праця для суспільства

Особливе місце у творчості Кирила посідає поезія. В дусі доби Відродження він шанував поетичну творчість як важливу для суспільства працю. Поезія для нього – не розвага і не прикраса, а засіб виховання, спосіб донести до людей важливі істини в легкій для сприйняття формі.

Головний поетичний твір Кирила – «Перло многоцінноє», виданий у Чернігові 1646 року, в рік його смерті. Це збірник віршів релігійно-морального і філософського змісту, що складається з кількох частин: молитов, «плачів», роздумів про Бога, Богородицю, святих, про смерть і вічне життя, про суєту світу. За обсягом «Перло многоцінноє» – один з найбільших поетичних збірників українського бароко.

Назва збірника відсилає до євангельської притчі про купця, який, знайшовши «перлину коштовну», продав усе, що мав, і купив її. Перлина – це Царство Небесне, найвища цінність, заради якої варто відмовитися від усього іншого. Кирило називає свою книгу «перлом», маючи на увазі, що вона містить істини, які ведуть до цього Царства.

Образи «Перла многоцінного»

Поезія «Перла многоцінного» сповнена характерних для бароко образів і мотивів. Тут і роздуми про минущість життя, про «марноту марнот», про смерть, що чекає кожного; і захоплення красою Божого світу; і пристрасне покаяння грішника; і містичне прагнення до єднання з Богом. Мова збірника поєднує церковнослов'янські і народні елементи, а віршування – силабічне, характерне для української поезії того часу.

Дослідники (Б. Криса, В. Шевчук) звертають увагу на те, що в «Перлі многоцінному» поєднуються середньовічна релігійна традиція і нові барокові тенденції. З одного боку, поезія Кирила зосереджена на традиційних релігійних темах. З другого – в ній відчувається нове ставлення до людини, до її внутрішнього світу, до її переживань. Ліричний герой «Перла» – не безособовий молитовник, а жива людина, що страждає, сумнівається, кається, надіється.

Синтез традицій

Отже, у ставленні до знання, мови і поезії Кирило Транквіліон-Ставровецький постає як мислитель перехідної доби, в якому поєднуються середньовічна і ренесансна традиції. Він визнає первинність віри, але високо цінує розум і науку; він шанує церковнослов'янську мову, але пише і простою мовою, усвідомлюючи потребу формування рідної філософської термінології; він пише релігійну поезію, але вкладає в неї живі людські почуття.

Цей синтез і робить Кирила однією з ключових постатей в історії української думки першої половини XVII століття. Він стоїть на межі між добою полемістів і добою Києво-Могилянської академії, між Вишенським і Сковородою. Його ідеї – про людину як мікрокосм, про серце як центр особистості, про самопізнання через читання Святого Письма, про гідність кожної людини як образу Божого – знайдуть свій розвиток у творчості наступних поколінь українських мислителів.

кирило.транквіліон-ставровецький/знання.мова.і.поезія.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів