Зміст
Людина як мікрокосм. Проблема самопізнання
Людина – «малий світ»
Основну увагу Кирило Транквіліон-Ставровецький зосереджує на мікрокосмі, тобто на людині. Ідея людини як «малого світу», що містить у собі весь «великий світ», має давню історію: її висловлювали Демокріт і стоїки, неоплатоніки і отці церкви, зокрема Григорій Богослов і Немезій Емесський. Особливої популярності вона набула в епоху Відродження, коли гуманісти (Піко делла Мірандола, Марсіліо Фічино) захоплено писали про гідність людини як вінця творіння, що поєднує в собі всі рівні буття.
У Кирила людина – мікрокосм у тому сенсі, що вона поєднує в собі духовне і тілесне, невидимий і видимий світи. Своєю душею вона споріднена з ангельським світом, своїм тілом – зі світом природи. Тіло людини складається з тих самих чотирьох стихій, що й увесь видимий світ; душа ж є «образом і подобою» Бога, наділеною розумом, волею і пам'яттю. Отже, людина є своєрідним «вузлом» світобудови, в якому поєднуються всі її рівні.
Гармонія душі й тіла
Вважаючи людину істотою «двонатурною», Кирило розуміє її в ренесансно-гуманістичному дусі як гармонійне поєднання душі й тіла. Тут він відходить від аскетичного зневажання тіла, характерного для таких мислителів, як Іван Вишенський. Тіло для Кирила – не в'язниця душі і не ворог спасіння, а чудовий витвір Бога, гідний захоплення.
Як світ складається з чотирьох стихій, що перебувають у врівноваженій боротьбі, так і людське тіло, утворене з тих самих стихій, тримається їхньою рівновагою; уважний погляд на людину відкриває в ній ту саму мудрість «премудрого будовничого», що й погляд на космос.
Водночас він наголошує, що гармонія душі й тіла – це гармонія ієрархічна. Душа має керувати тілом, як цар керує державою, а розум – душею. Порушення цього порядку, коли тілесні пристрасті беруть гору над розумом, є гріхом і веде до руйнування людини. Тут Кирило продовжує традицію, що йде від Платона і отців церкви, і перегукується з ідеями Кирила Туровського про правильну ієрархію в людині.
Серце як центр людини
Особливе місце в антропології Кирила посідає поняття серця. Дослідники (Д. Чижевський та ін.) звертають увагу, що саме Кирило Транквіліон-Ставровецький у XVII столітті першим в українській думці розглядає серце як чисто філософський концепт. Серце для нього – не лише фізичний орган і не лише осередок почуттів, а глибинний центр людської особистості, в якому поєднуються розум, воля і почуття.
У серці, за Кирилом, людина зустрічається з Богом. Саме в серці відбувається пізнання найвищих істин, недоступних для самого лише розуму. Серце – це «внутрішня людина», прихована від зовнішнього світу. Ця ідея, що має коріння в біблійній і патристичній традиції (згадаймо «сердечні очі» Іларіона), у Кирила набуває систематичного вираження і стає одним з наріжних каменів так званої «філософії серця», яку згодом розвиватимуть Григорій Сковорода і Памфіл Юркевич.
Самопізнання
Великого значення Кирило надає проблемі самопізнання. Заклик «пізнай самого себе», що з античних часів вважався початком мудрості, у нього отримує християнське тлумачення. Пізнати себе – це пізнати в собі образ Божий, свою «внутрішню людину», своє вище покликання. Хто пізнав себе, той пізнав і Бога, бо в глибині людської душі відображається її Творець.
Цікаво, що успіх самопізнання Кирило пов'язує з умінням читати Святе Письмо. Біблія для нього – своєрідне «зерцало», дзеркало, в якому людина може побачити себе такою, якою вона є насправді, і такою, якою вона має бути. Не випадково і свою головну працю він назвав «Зерцало богословії»: богослов'я є дзеркалом, у якому людина бачить і Бога, і світ, і себе.
Образ дзеркала був надзвичайно популярним у культурі бароко. Він виражав ідею, що весь світ є відображенням чогось вищого, що речі є знаками, а пізнання – вмінням читати ці знаки. Для Кирила дзеркало – це і символ самопізнання: дивлячись у дзеркало Святого Письма, людина пізнає свою недосконалість і своє призначення, а отже, отримує можливість змінити себе.
Ця ідея зв'язку самопізнання з читанням Біблії знайде блискучий розвиток у творчості Григорія Сковороди, для якого Біблія також була «символічним світом», читання якого веде до пізнання себе і Бога. Не випадково Сковорода вважав самопізнання ключем до всієї філософії, а Біблію – найкращою книгою для такого пізнання.
Гідність людини
З розуміння людини як мікрокосму і образу Божого випливає ідея її високої гідності. Людина – вінець творіння, для якої створено весь світ. «Образ божій, єго же ради небеса и земля създаны, и сын божій на крест възшед», – так говорить Кирило про людину в «Євангелії учительному». Небо і земля створені заради людини; заради людини Син Божий зійшов на хрест. Яка ж велика повинна бути цінність людини, якщо заради неї Бог зробив усе це!
Ця думка про гідність людини як образу Божого має у Кирила не лише богословське, а й соціальне значення. Якщо кожна людина є образом Божим, то кожна людина, незалежно від свого суспільного становища, гідна поваги. Звідси – гостра критика соціальної несправедливості, яку ми розглянемо в наступному розділі.
Свобода і відповідальність
Людина, за Кирилом, наділена свободою волі. Вона може обирати між добром і злом, між світом Божим і світом диявола. Її доля залежить від її вибору. Але свобода – не лише дар, а й відповідальність: людина відповідатиме перед Богом за кожен свій вчинок.
Тут космологія Кирила знову переходить в етику. Як світ поділений на «чотири світи», серед яких є і світ зла, так і людина постійно опиняється перед вибором, до якого світу належати. Вибір добра підносить її до ангельського світу; вибір зла кидає її до світу диявола. Людина-мікрокосм, отже, є полем вселенської боротьби між добром і злом, і від неї залежить, яким буде результат цієї боротьби в її власному житті.
Отже, антропологія Кирила Транквіліона-Ставровецького поєднує середньовічну християнську традицію з ренесансними ідеями гідності людини, гармонії душі й тіла і самопізнання. Людина для нього – прекрасне і високе творіння, мікрокосм, що поєднує в собі весь світ, образ Божий, наділений свободою і покликаний до самопізнання і вдосконалення.
