Висновки
Кирило Туровський – один з найвидатніших письменників і мислителів Київської Русі XII століття. Чернець-затворник, згодом єпископ Турівський, він залишив найбільшу за обсягом серед книжників домонгольської доби літературну спадщину: урочисті «слова» на церковні свята, алегоричні притчі, твори про чернече життя, молитви і канони. Сучасники і нащадки називали його «другим Золотоустом», а його твори протягом століть широко читалися і переписувалися.
Центральне місце у філософській спадщині Кирила посідає «Притча про душу і тіло», в якій на основі мандрівного сюжету про сліпця і хромця викладено цілісне вчення про людину. Людина розуміється як єдність душі і тіла, які разом діють і разом відповідають за свої вчинки. Ця позиція протистоїть дуалістичному зневаженню тіла і обґрунтовує християнське вчення про воскресіння тіл і майбутній суд. Гріх розуміється як порушення внутрішньої ієрархії в людині, коли нижче (тіло) підкоряє вище (душу), а його джерелом визнається гордість.
Урочисті «слова» Кирила засвідчують символіко-алегоричне світобачення, в якому природа, історія і Святе Письмо пронизані єдиним змістом. Весняне оновлення природи стає образом духовного оновлення світу через воскресіння Христа, вознесіння – образом поєднання небесного і земного. Символічний метод Кирила є водночас і методом пізнання, що передбачає участь розуму, уяви і почуття.
Кирило визнає високе покликання людини і верховенство розуму в ній, але вважає, що розум має спрямовуватися вірою. Пізнання для нього нерозривно пов'язане з моральністю: тільки смиренний розум, очищений покаянням, здатний пізнати істину. Розрізнення «зовнішньої» і «внутрішньої» людини і вимога переходу від першої до другої стали важливими для подальшої української думки.
Чернечий ідеал Кирила поєднує аскетизм з визнанням краси і доцільності створеного світу, споглядальне життя – з діяльною турботою про людей. Наскрізною темою його творів є покаяння як шлях внутрішнього переображення, відкритий для кожної людини.
Отже, Кирило Туровський збагатив вітчизняну філософську думку глибоким антропологічним вченням, символічним світобаченням і етикою внутрішнього вдосконалення, які знайдуть свій розвиток у творчості Івана Вишенського, Кирила Транквіліона-Ставровецького і Григорія Сковороди.
