Зміст
Життя і творча спадщина Кирила Туровського
Турів у XII столітті
Турів – одне з найдавніших міст Київської Русі, центр Турово-Пінського князівства, розташованого в басейні Прип'яті, на межі сучасних України і Білорусі. Літопис згадує Турів уже під 980 роком, а з кінця X століття тут існувала єпископська кафедра. Турівське князівство тривалий час було тісно пов'язане з Києвом: тут князювали сини і онуки київських князів, а в XII столітті воно стало спадковим володінням окремої гілки Рюриковичів. Попри віддаленість від головних торгових шляхів, Турів був важливим культурним осередком: саме тут було створено одну з найдавніших пам'яток східнослов'янської писемності – Турівське Євангеліє XI століття.
Саме в цьому місті народився і прожив своє життя Кирило – письменник, проповідник і мислитель, якого сучасники та нащадки називали «другим Золотоустом», ставлячи поруч із великим візантійським проповідником Іоанном Золотоустим.
Біографія
Основним джерелом відомостей про життя Кирила є коротке проложне житіє, складене, ймовірно, наприкінці XII або на початку XIII століття. Згідно з ним, Кирило народився в Турові в заможній родині, але не захопився ні багатством, ні тлінним життям, а віддався вивченню божественних книг. Він рано прийняв чернецтво в турівському Борисоглібському монастирі і вів суворе аскетичне життя: постився, молився, а згодом, за прикладом сирійських подвижників-стовпників, затворився в «стовпі» – вежі чи окремій келії, – де провів багато часу в молитві, читанні і письменницькій праці.
Слава про його подвижницьке життя і вченість поширилася далеко, і на прохання князя та городян Кирила було поставлено на турівську єпископську кафедру. Це сталося, ймовірно, між 1169 і 1182 роками. Як єпископ Кирило брав участь у церковно-політичному житті Русі. Житіє згадує, що він викрив єретика Феодорця – ставленика володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, який прагнув стати незалежним від Києва ростовським єпископом і навіть митрополитом. Кирило писав послання до Андрія Боголюбського, в яких засуджував Феодорця; ці послання, на жаль, не збереглися.
Під кінець життя Кирило залишив єпископську кафедру і повернувся до чернечого усамітнення. Помер він, за різними даними, близько 1182 року. Невдовзі після смерті його було канонізовано як святого, а в проложному житії і церковній службі його називають другим Золотоустом, що засяяв на Русі понад усіх.
Творча спадщина
Кирило Туровський залишив найбільшу за обсягом літературну спадщину серед усіх відомих книжників домонгольської Русі. До неї належать:
- вісім урочистих «слів» на церковні свята від Вербної неділі до П'ятидесятниці (так званий пасхальний цикл): «Слово в неділю Ваїй», «Слово на Великдень», «Слово в нову неділю по Пасці» (Фомину), «Слово про розслабленого», «Слово про сліпця», «Слово на Вознесіння», «Слово на собор отців», «Слово в неділю мироносиць»;
- «Притча про людську душу і тіло» – алегоричний твір з виразною філософською проблематикою;
- «Повість про білоризця і чорноризця» («Повість про білоризця, і про чернецтво, і про покаяння») та «Сказання про чин чорноризця» – твори, присвячені сенсу чернечого життя;
- близько тридцяти молитов, у тому числі цикл «молитов на всю седмицю», і два канони.
Ще близько десятка творів йому приписують з більшою чи меншою ймовірністю. Твори Кирила були надзвичайно популярними: вони збереглися в сотнях списків XII – XVIII століть, включалися до збірників «Торжественник» і «Златоуст», читалися в церквах. За обсягом спадщини, популярністю і майстерністю слова Кирило – чільна постать духовного життя Русі XII століття.
Освіта і джерела
Твори Кирила засвідчують глибоку освіченість автора. Він досконало знав Святе Письмо, причому не лише канонічні, а й апокрифічні тексти. Він був знайомий з творами грецьких отців церкви – Іоанна Золотоустого, Григорія Богослова, Єпіфанія Кіпрського, Андрія Критського, – з візантійською гімнографією і гомілетикою. Французький славіст А. Вайян показав, що «Слово в нову неділю по Пасці» має тісні паралелі з проповіддю Григорія Богослова на ту саму неділю. Проте Кирило не просто наслідує візантійські зразки: він творчо переробляє їх, створюючи власні, цілком оригінальні твори.
Дослідники звертають увагу і на високу риторичну майстерність Кирила. Його «слова» побудовані за всіма правилами візантійського ораторського мистецтва: з урочистими вступами, розгорнутими алегоріями, драматизованими діалогами біблійних персонажів, ланцюгами антитез і анафор. Особливо виразна у Кирила драматизація: він вкладає в уста Христа, Богородиці, апостолів, ангелів і навіть природних стихій живі промови, перетворюючи біблійні події на своєрідні драматичні сцени.
Місце в історії думки
Творчість Кирила Туровського є одним з найвищих досягнень релігійно-філософської думки XII століття. Його твори написані одночасно на кількох рівнях – конкретно-реалістичному, морально-учительному, алегорично-символічному і філософсько-світоглядному. На кожному з цих рівнів Кирило порушує важливі проблеми: співвідношення духовного і матеріального, зовнішнього і внутрішнього в людині, природи почуттів і розуму, меж і можливостей пізнання, свободи і відповідальності, сенсу людського життя.
Іван Франко, який спеціально досліджував «Притчу про сліпця і хромця», високо цінував Кирила як письменника і мислителя, що вміло поєднував візантійську вченість з місцевими традиціями і живими образами. Дмитро Чижевський відносив його до найяскравіших представників «орнаментального» стилю києво-руської літератури, в якому поєднувалися риторична витонченість і символічна глибина.
У наступних розділах ми розглянемо основні філософські ідеї Кирила Туровського: його вчення про людину, викладене в «Притчі про душу і тіло», його символіко-алегоричний метод і образ світу, його погляди на співвідношення розуму і віри та його чернечий моральний ідеал.
