Зміст
«Притча про душу і тіло» – антропологія Кирила Туровського
Сюжет притчі
«Притча про людську душу і тіло, і про переступлення Божих заповідей, і про воскресіння людських тіл, і про майбутній суд, і про муку» – найвідоміший і найбільш філософський твір Кирила Туровського. В її основі – мандрівний сюжет, відомий у світовій літературі з глибокої давнини: він трапляється в індійських джерелах, у Талмуді, в апокрифічному Єзекіїлі, у візантійських збірках. Іван Франко присвятив цьому сюжетові окреме дослідження «Притча про сліпця і хромця», простеживши його мандри від Індії до Русі.
У Кирила сюжет розгортається так. Один чоловік доброго роду, «домовитий», насадив виноград, обгородив його огорожею, викопав у ньому точило і збудував башту. Не бажаючи, щоб у винограднику господарювали чужі, він поставив двох сторожів – сліпця і кульгавого (хромця). Сліпець не бачить, що діється навкруги, а кульгавий не може ходити; отже, вважав господар, вони не зможуть самі нічого вкрасти, а лише стерегтимуть сад від сторонніх.
Але сталося інакше. Кульгавий, бачачи з башти стиглі грона, почав підмовляти сліпця: він бачить плоди, але не може до них дійти; сліпець може дійти, але не бачить. Нехай сліпець візьме його собі на плечі, а він, кульгавий, вказуватиме шлях. Так вони і зробили: сліпець посадив хромця на плечі, хромець вів його, і разом вони обібрали виноградник. Повернувшись, господар побачив розорений сад і покликав сторожів до суду. Кожен виправдовувався: сліпець казав, що він не бачив, що робиться, а хромець – що він не міг навіть підійти до винограду. Але господар звелів посадити кульгавого на сліпця, як вони були, коли крали, і покарав обох разом.
Тлумачення притчі
Головна цінність твору Кирила – не стільки сам сюжет, скільки його розгорнуте тлумачення. Чоловік доброго роду – це Син Божий; виноград – земля і світ; огорожа – закон і заповіді Божі; слуги, довірені господареві, – ангели. А два сторожі – це людина: «хромець – се тіло людське, а сліпець – се душа його».
Отже, Бог, створивши світ, поставив людину його сторожем, наділивши її владою над усім створеним, але заборонивши торкатися забороненого. Людина складається з двох начал – душі і тіла, – кожне з яких саме по собі неповне: тіло «кульгаве», тобто без душі не може діяти, душа «сліпа», тобто без тіла не має доступу до чуттєвого світу. Лише поєднавшись, вони стають здатними до дії – але, на жаль, також і до гріха.
Тут Кирило порушує одну з найглибших проблем християнської антропології: проблему відповідальності за гріх. Хто винен у гріху – душа чи тіло? Поширена в середньовіччі дуалістична думка, що сягає платонізму і особливо гностицизму та маніхейства, покладала провину на тіло як на матеріальне, «нижче» начало, що тягне душу до землі. Відповідь Кирила інша: винні обидва, і душа, і тіло. Вони діють разом, і разом відповідають.
Єдність душі і тіла
Ця думка має принципове значення. Вона означає, що людина – не душа, ув'язнена в тілі, як вважали платоніки, а цілісна єдність душі і тіла. Тіло не є чимось чужим для людини, від чого треба звільнитися; воно – невід'ємна частина людської природи, створена Богом і призначена для спасіння разом з душею.
Звідси – центральне місце в притчі ідеї воскресіння тіл. Кирило наголошує: на Страшному суді Бог з'єднає душі з тілами, і кожен постане перед судом цілісною людиною – так само, як господар звелів посадити хромця на сліпця, щоб судити їх разом. Тіло, що брало участь у гріху, отримає разом з душею і покарання, а тіло праведника – разом з душею і славу. Воскресіння тіл – не просто догмат, прийнятий на віру, а логічний наслідок розуміння людини як цілісної істоти.
Така позиція відповідає православній антропології, сформованій грецькими отцями церкви – Іринеєм Ліонським, Григорієм Ниським, Максимом Сповідником, – які рішуче протистояли дуалістичному зневаженню тіла. Але Кирило висловлює її не в абстрактних богословських поняттях, а в живому, запам'ятовуваному образі, доступному і для освіченого читача, і для простої людини. У цьому – особлива сила його притчі.
Ієрархія в людині
Водночас, утверджуючи єдність душі і тіла, Кирило не вважає їх рівноцінними. Сліпець несе хромця на собі – тобто душа «несе» тіло, оживляє його і є його носієм. Але хромець веде сліпця – тобто тіло, з його чуттями і бажаннями, може повести душу за собою, підказати їй шлях до гріха. Отже, у грішній людині порушено правильну ієрархію: замість того, щоб душа керувала тілом, тіло керує душею.
Цей мотив дуже важливий. Гріх, з погляду Кирила, – не просто порушення зовнішнього закону, а порушення внутрішнього порядку в самій людині, коли нижче підкоряє собі вище. Тому шлях до спасіння – це відновлення правильної ієрархії, коли душа, просвічена розумом і вірою, знову бере владу над тілом і веде його до добра.
Дослідники звертають увагу, що в цьому мотиві відчувається вплив аристотелівсько-візантійської психології, яка розглядала душу як «форму» тіла, що його оживляє і впорядковує. Водночас Кирило наголошує на моральному аспекті цього співвідношення: йдеться не просто про природний порядок, а про постійне моральне зусилля, необхідне, щоб цей порядок підтримувати.
Гордість як джерело гріха
Розмірковуючи про причини гріха, Кирило особливо наголошує на гордості. Людина, наділена Богом розумом і фізичними силами, отримала високе покликання – бути господарем і сторожем світу. Але саме усвідомлення своєї сили може спокусити її до гордині, до бажання привласнити те, що їй не належить. Так сталося з Адамом, який, згідно з біблійною розповіддю, захотів «бути як Бог». Рай, створений Богом, охороняється Його законом, і людина не повинна порушувати встановлених Богом норм; гордість, яка штовхає до такого порушення, веде до духовної і фізичної смерті.
Протиставлення гордості і смирення проходить через усю творчість Кирила. Усі людські чесноти він виводить зі смирення, усі вади – з гордості. Смирення для нього – не приниження людини, а правильне розуміння її місця у світі: людина висока за своїм покликанням, але її велич полягає не в самоутвердженні, а в підкоренні Богові.
Церковно-політичний підтекст
Частина дослідників, зокрема І. Єрьомін, звертає увагу на те, що «Притча» має і конкретно-історичний підтекст. У її другій частині, крім загального алегоричного тлумачення, міститься натяк на сучасні Кирилові події: на людину, яка самовільно прагне до влади в церкві, не маючи на те законного права, – як вважають, на згаданого вже Феодорця, ставленика Андрія Боголюбського. Сліпець і хромець у цьому прочитанні – світська влада і церковний ієрарх, що діють разом всупереч Божому закону і канонам.
Таке прочитання не скасовує загальнофілософського змісту притчі, а лише засвідчує, що для Кирила вічні істини завжди мали і конкретне, життєве застосування. Притча про душу і тіло виявляється водночас і притчею про суспільство, в якому влада і церква, як душа і тіло, мають діяти разом, але в правильному порядку і в згоді з Божим законом.
Значення притчі
«Притча про душу і тіло» – один з найглибших творів давньоукраїнської філософської думки. У ній поставлено і по-своєму розв'язано фундаментальні антропологічні проблеми: природа людини, співвідношення душі і тіла, джерело гріха і моральна відповідальність, сенс воскресіння і суду. Позиція Кирила – цілісний погляд на людину як єдність духовного і тілесного, де обидва начала разом відповідають за вчинки людини і разом покликані до спасіння.
Цей погляд, що протистоїть як матеріалістичному зведенню людини до тіла, так і спіритуалістичному зневаженню тіла, став однією з характерних рис української духовної традиції. Він знайде свій розвиток у вченні Григорія Сковороди про «дві натури» в людині і в «філософії серця» Памфіла Юркевича, для якого людина також є цілісністю, що не зводиться ні до розуму, ні до тілесних потягів.
