Зміст
Розум, віра і моральність
Високе покликання людини
Антропологія Кирила Туровського, як ми бачили, ґрунтується на розумінні людини як єдності душі і тіла. Але в межах цієї єдності особливе місце належить розуму. Кирило визнає високе покликання людини і верховенство розуму в ній: саме розум робить людину образом Божим, підносить її над рештою творіння, дає їй владу над світом. Людина, наділена Богом здатністю мислення, є «сторожем» світового виноградника, тобто відповідальною за світ, довірений їй Творцем.
Антропоцентризм Кирила, як слушно зазначає С. Бондар, полягає саме у визнанні високого покликання людини і верховенства розуму. Але цей антропоцентризм не є самодостатнім: людина висока не сама по собі, а як створіння Боже, що має виконати покладене на неї призначення. Розум даний людині не для самоутвердження, а для пізнання Бога і виконання Його волі.
Розум під керівництвом віри
Звідси – центральна для Кирила теза про співвідношення розуму і віри. Розум, стверджує він, повинен контролюватися і спрямовуватися вірою. Сам по собі розум може помилятися, особливо коли ним керують гордість і пристрасті; віра ж дає йому правильний напрямок і вберігає від помилок. Цю думку Кирило ілюструє тим самим образом сліпця і хромця: розум без віри подібний до хромця, що бачить, але веде до гріха, якщо не скерований правильно.
Водночас віра у Кирила не є сліпою. Вона потребує розуміння, проникнення в «потаємну суть» Святого Письма. У своїх творах Кирило постійно наголошує на ретельному вивченні Письма, на проникненні в його глибинний зміст і на практичному втіленні його настанов у життя. Знаменитий його заклик до слухачів – «пойдем умомь», «узрим мысльно» – засвідчує, що для нього віра є передусім діяльністю розуму, просвіченого благодаттю.
Найвищу мудрість Кирило знаходить у дотриманні християнського способу життя і правильному розумінні Святого Письма. Мудрість, отже, має два аспекти – теоретичний (розуміння) і практичний (життя), – які нерозривно пов'язані між собою. Розуміння без життя порожнє, життя без розуміння сліпе.
Пізнання і моральність
Найхарактернішою рисою гносеології Кирила є нерозривний зв'язок пізнання з моральністю. Пізнання, за Кирилом, залежить від морального стану пізнаючого. Людина, обтяжена гріхами, не може пізнати істину, бо її розум затьмарений пристрастями. І навпаки, людина, що очистила своє серце покаянням і смиренням, здатна бачити те, що недоступне для гордих.
Ця думка має глибоке коріння в патристичній традиції, зокрема в чернечій аскетиці, яка розглядала очищення серця як необхідну умову споглядання Бога: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать». Але Кирило надає їй особливої виразності. Він виводить усі людські чесноти зі смирення, а смирення розглядає як основу і пізнання, і моральності. Гордий розум, що покладається лише на себе, приречений на помилку; смиренний розум, що визнає свою обмеженість і відкривається назустріч Божій істині, приходить до правдивого знання.
Думки і діяння, не просякнуті духовністю, Кирило вважає гріховними. Це не означає зневаги до повсякденного життя, але означає, що кожна дія людини має бути осмислена у світлі її вищого призначення. Людина відповідає не лише за свої вчинки, а й за свої думки; чистота помислів – необхідна умова чистоти дій.
«Зовнішні» і «внутрішні» люди
Важливим аспектом вчення Кирила є розрізнення «зовнішнього» і «внутрішнього» в людині і в суспільстві. Він поділяє як окремих індивідів, так і цілі народи на «зовнішніх» – язичницьких, чужих, «тілесних» – і «внутрішніх» – християнських, «своїх», «духовних». Перших приречено на смерть, другим даровано життя.
Цей поділ має, звісно, виразно релігійний характер і відображає середньовічне протиставлення «вірних» і «невірних». Але в ньому є і глибший антропологічний зміст. «Зовнішня» людина – це людина, що живе поверхневим, тілесним життям, керується пристрастями і не замислюється над сенсом свого існування. «Внутрішня» людина – це людина, що живе духовним життям, пізнає себе і Бога, спрямовує свої дії до вищої мети. Перехід від «зовнішнього» до «внутрішнього» є шляхом духовного зростання, яким має пройти кожен.
Ця ідея, що сягає апостола Павла («внутрішня людина»), стане однією з центральних в українській філософській традиції. Іван Вишенський розвине її у своєму вченні про «внутрішню» людину, що віддаляється від світу; Григорій Сковорода – у вченні про «внутрішню», «справжню» людину, яку кожен має пізнати в собі.
Свобода і необхідність
Кирило порушує і проблему співвідношення свободи і необхідності. Людина вільна у своєму виборі між добром і злом: сліпець і хромець з притчі могли не красти, але вирішили красти. Тому вони і несуть відповідальність. Водночас людина не є абсолютно вільною: вона підпорядкована Божому закону, що є «огорожею» світового виноградника. Свобода людини – це свобода в межах закону, а не свобода від закону.
Порушення закону, вихід за межі «огорожі» є зловживанням свободою, яке веде до втрати самої свободи. Людина, що піддалася гріху, стає рабом гріха, втрачає здатність вільно обирати добро. Повернути собі справжню свободу вона може лише через покаяння і благодать. Тут Кирило продовжує традицію, що йде від Августина і грецьких отців, для яких справжня свобода – це свобода для добра, а не свобода вибору будь-чого.
Соціальна критика
Попри глибоко релігійний характер свого світогляду, Кирило не був відірваним від життя споглядальником. У своїх творах він безкомпромісно викривав моральні вади суспільства: корисливість, жорстокість багатих до бідних, неправедний суд, пияцтво, лихварство. Особливо суворим він був до духовенства, що забуло про своє покликання і шукало земних благ. Його притча про душу і тіло, як ми бачили, мала і конкретний церковно-політичний підтекст, спрямований проти тих, хто незаконно прагнув церковної влади.
Кирило також рішуче спростовував різні єретичні вчення. Він вважав, що єресь виникає з гордості розуму, який не бажає підкорятися церковному переданню і прагне власними силами осягнути таємниці віри. Тому боротьба з єрессю була для нього не лише церковною справою, а й справою правильного розуміння ролі розуму.
Кирило і візантійська традиція
Погляди Кирила на співвідношення розуму і віри, пізнання і моральності загалом відповідають візантійській православній традиції. Але дослідники звертають увагу і на певні особливості. Кирило почасти відходить від усталених канонів біблійної екзегези, використовує неканонічні тексти, допускає більшу свободу тлумачення. Він виявляє особливу увагу до внутрішнього світу людини, до її почуттів і переживань, що робить його твори надзвичайно емоційними і психологічно глибокими.
У цьому сенсі Кирило Туровський займає своєрідне місце між суворою аскетичною традицією, що недовіряла розуму, і освіченим християнством, що прагнуло поєднати віру з філософською культурою. Він визнає верховенство віри, але й високо цінує розум; він закликає до смирення, але й сам є блискучим інтелектуалом і майстром слова. Ця врівноваженість і стала причиною його надзвичайної популярності протягом багатьох століть.
