Зміст
Символіко-алегоричний метод і образ світу в урочистих словах
Світ як книга символів
Для середньовічної свідомості світ був не лише сукупністю речей, а й своєрідною книгою, написаною Богом, у якій кожна річ щось означає. Апостол Павло писав, що невидиме Боже від створення світу стає видимим через розглядання творінь; отці церкви розвинули цю думку в цілу систему символічного світобачення. Природа, історія, Святе Письмо – все це три «книги», в яких розумна людина може прочитати один і той самий зміст: задум Бога про світ і людину.
Кирило Туровський кваліфіковано і широко застосовував метод символіко-алегоричного тлумачення. Причому застосовував його не лише до біблійних текстів, як Іларіон і Климент Смолятич, а й до явищ природи, до пір року, до повсякденних подій. Найяскравіший приклад цього – «Слово в нову неділю по Пасці», тобто в першу неділю після Великодня, яку називають також Фоминою.
Весна як образ оновлення
Свято Великодня припадає на весну, і Кирило будує своє «Слово» на розгорнутому порівнянні весняного оновлення природи з духовним оновленням світу через воскресіння Христа. Цей фрагмент варто навести в оригіналі, бо він є справжнім шедевром давньоукраїнської ораторської прози:
«Ныня солнце красуяся к высотѣ въсходить и радуяся землю огрѣваеть, възиде бо нам от гроба праведное солнце Христос и вся вѣрующая ему спасаеть. Ныня луна с вышьняго съступивъши степени, болшему свѣтилу честь подаваеть; уже ветхый закон, по писанію, с суботами преста и пророкы Христову закону с недѣлею честь подаеть. Ныня зима грѣховная покаяніемь престала есть и лед невѣрія богорозуміемь растаяся».
Кожен образ тут має подвійний зміст. Сонце, що піднімається вище і зігріває землю, – це Христос, «праведне сонце», що воскрес із гробу. Місяць, що поступається місцем більшому світилу, – Старий Завіт, що поступається Новому; субота поступається неділі. Зима – це гріх і язичницьке ідолослужіння, що минули завдяки покаянню і апостольському вченню; лід, що розтанув, – невіра апостола Хоми, яка зникла, коли він доторкнувся до ран Христових.
Далі Кирило продовжує: «Днесь весна красується, оживляющи земное естьство; бурній вѣтри, тихо повѣвающе, плоды гобьзують и земля сѣмена питающе зеленую траву ражаеть. Весна убо красная вѣра есть Христова, яже крещеніемь поражаеть человѣчьское покыестьство». Весна – це віра Христова, що через хрещення відроджує людську природу; бурхливі вітри, які тепер тихо віють, – грішні помисли, що через покаяння перетворилися на чесноти; земля, що прийняла насіння і родить зелену траву, – людське єство, що прийняло слово Боже і родить дух спасіння.
Образи продовжують розгортатися: новонароджені ягнята і телята, що весело скачуть і повертаються до матерів, – це народи, які, прийнявши віру, повертаються до церкви і «смокчуть молоко вчення»; дерева, що випускають пагони, і квіти, що пахнуть, – люди, на яких «прищепилася» Христова віра; оратай, що веде волів під ярмо і заглиблює плуг у борозну, – вчитель, що веде учнів до духовного ярма і заглиблює «рало хреста» в «мислені борозни»; бджола, що літає по квітах і збирає мед, – чернець, що живе в пустелі і своєю мудрістю дивує ангелів і людей; птахи, що вили гнізда, – церковні хори, що славлять Бога.
Філософський зміст образу весни
Цей фрагмент – не лише блискуча риторика. Він виражає певне світорозуміння, в якому природа і благодать, космос і історія спасіння утворюють єдине ціле. Природні процеси мають духовний сенс, а духовні події мають природну аналогію. Світ не поділений на дві відокремлені сфери – матеріальну і духовну, – а пронизаний єдиним змістом, єдиним ритмом оновлення.
Тут проявляється характерна для Кирила і для всієї східнохристиянської традиції ідея космічного виміру спасіння. Воскресіння Христа оновлює не лише людину, а й увесь світ: «Днесь ветхая конець пріяша, и се быша вся нова, въскресенія ради». Весна в природі – це знак і образ цього всесвітнього оновлення. Людина, отже, спасається не на самоті, а разом з усім створеним світом.
Варто також звернути увагу на сам принцип аналогії, на якому побудоване «Слово». Аналогія між природою і духовним життям передбачає, що між ними існує внутрішня відповідність, що світ влаштований за єдиним задумом, у якому «нижче» відображає «вище». Цей принцип, що сягає неоплатонізму і Діонісія Ареопагіта, відіграв величезну роль у середньовічній думці і, зокрема, у творчості Григорія Сковороди, для якого весь світ був «символічним», а природа – «книгою», що говорить про Бога.
Вознесіння: небо і земля
Не менш виразним прикладом символічного світобачення Кирила є «Слово на Вознесіння Господнє». Тут Кирило зображує вознесіння Христа як космічну подію, в якій беруть участь і небо, і земля, і ангели, і люди. «Небеса веселяться, своя украшающе свѣтила», а «земля радуеться видящи на себе бога явьствено ходяща, и вся тварь красується». Гора Елеонська, з якої вознісся Христос, «святѣйши єсть Синайскыя горы»: на Синай Бог зійшов невидимо, супроводжуваний громом і блискавками, що лякали людей, а на Елеоні Він з'явився видимо і все освятив і втішив.
Протиставлення Синаю і Елеону – це знову-таки протиставлення Закону і Благодаті, страху і любові, яке ми бачили в Іларіона. Але Кирило надає йому нового, космологічного звучання. Вознесіння Христа з людським тілом на небо означає, що людська природа піднесена до Бога, що бар'єр між небом і землею подолано. Кирило драматизує цю думку: небесні сили не хочуть відчиняти ворота, бо не бачили, щоб людина піднімалася на херувимський престол, – і лише коли Христос промовляє, вони впізнають свого Владику і схиляються перед Ним.
Отже, з'єднання небесного і земного – головна тема і цього «Слова». Бог, «смиривши обидва в одне», поєднав земне з небесним. Ця ідея – синтезу, примирення протилежностей у вищій єдності – одна з наскрізних у творчості Кирила.
Драматизація і діалогізм
Особливістю методу Кирила є драматизація біблійних подій. Він не просто переказує і тлумачить їх, а розгортає у живі сцени з діалогами, монологами, звертаннями. У «Слові про розслабленого» сам розслаблений, що 38 років лежав біля купелі, звертається до Христа з довгою скаргою; у «Слові на Вознесіння» говорять ангели, патріархи, пророки, апостоли, сам Бог Отець. У «Слові в неділю мироносиць» Йосип Аримафейський промовляє перед Пілатом, просячи тіло Христа, а потім плаче над Ним.
Ця драматизація має не лише художнє, а й пізнавальне значення. Вона дозволяє слухачеві «увійти» в подію, пережити її зсередини, стати її співучасником. Кирило прямо закликає до цього: «Пойдем же и нынѣ, братіє, на гору Елеоньскую умомь, и узрим мысльно вся преславьная, створивъшаяся на ней». Тобто пізнання священних подій здійснюється не лише розумом, що аналізує, а й уявою, що відтворює, і почуттям, що співпереживає. Знову, як і в Іларіона, ми бачимо ідею цілісного пізнання, в якому бере участь уся людина.
Символізм і реальність
Важливо зазначити, що, як і Климент Смолятич, Кирило не протиставляє символічне тлумачення історичній реальності. Події, про які він говорить, справді відбулися; природа, яку він описує, справді існує. Символізм не знецінює реальність, а надає їй глибини. Весна лишається весною, з її сонцем, вітрами, квітами і бджолами, але водночас вона стає і образом духовного оновлення.
У цьому полягає особливість середньовічного символізму, який дослідники відрізняють від пізнішої алегорії як суто літературного прийому. Для Кирила річ і її значення не є двома окремими речами, одна з яких лише умовно позначає іншу; вони внутрішньо пов'язані, бо створені одним Творцем за одним задумом. Пізнати світ означає не лише вивчити його зовнішні властивості, а й прочитати його зміст. І в цьому сенсі символічний метод Кирила є водночас і методом пізнання, і способом бачення світу як осмисленого цілого.
