Користувальницькі налаштування

Налаштування сайту


климент.смолятич:моральний.ідеал.і.критика.стяжательства

Моральний ідеал і критика стяжательства

Марнославство і справжня слава

Звинувачення Хоми в тому, що Климент «славиться», «творячи себе філософом», дало Клименту привід висловити свої погляди на природу слави і марнославства. Він розрізняє два види прагнення до слави. Перший – прагнення до слави людської, що виражається в накопиченні багатства, влади і визнання. Другий – прагнення до слави Божої, тобто до пізнання істини і праведного життя, яке не потребує людського визнання.

Справжні марнославні, за Климентом, – це не ті, хто «тонко» досліджує Святе Письмо, а ті, хто «прилагают домъ к дому, и села к селомъ». Тут Климент майже дослівно повторює слова пророка Ісаї: «Горе тим, що приєднують дім до дому, що поле до поля прилучують, аж не залишиться місця». Пророче засудження ненаситного накопичення землі і майна Климент переносить на сучасне йому суспільство, і в його переліку з'являються конкретні реалії руського господарства XII століття: «изгои же и сябры, и бърти, и пожни, ляда же и старины» – тобто залежні люди різних категорій (ізгої, сябри), бортні угіддя, сінокоси, розчищені під ріллю ділянки і давні володіння.

Цей перелік – не просто риторична прикраса. Він відображає процес, що відбувався в Київській Русі XII століття: формування великого землеволодіння, в тому числі церковного і монастирського, поступове закріпачення вільних общинників, перетворення їх на залежних людей. Климент, сам будучи митрополитом, тобто главою церкви, що володіла значними маєтностями, виступає з засудженням цієї тенденції. Дослідники вважають, що він чи не вперше у вітчизняній духовній традиції рішуче виступив проти стяжання церквою багатства, майна, слави і влади.

Пам'ять смертна

Протиставляючи себе стяжателям, Климент малює виразний автопортрет. Він вільний від будинків і сіл, від бортей і пасовищ, від ізгоїв і сябрів. Замість усього цього він має лише «землю 4 лакти, идѣже гробъ копати». І цей гріб він бачить щодня, «седмь краты», бо інакше не може пройти до церкви.

Цей образ має глибоке коріння в чернечій традиції. «Пам'ять смертна» – постійне усвідомлення неминучості смерті і минущості всього земного – вважалася одним з головних засобів духовного вдосконалення. Отці-пустельники радили ченцям щодня думати про смерть, а іноді й тримати в келії череп чи викопувати собі могилу. Климент, колишній схимник, використовує цей мотив, щоб показати абсурдність звинувачень Хоми: як може прагнути земної слави той, хто щодня дивиться на свою могилу?

Водночас Климент робить ще одне важливе зізнання. Якби він прагнув слави, то, за прикладом Іоанна Золотоустого, шукав би передусім влади. Але, запевняє він, Бог знає, скільки він молився, щоб звільнитися від влади. Отже, митрополичий сан він прийняв не з власної волі, а з послуху, «по смотрению» Божому, якому не личить противитися. Цей мотив – влада як тягар і обов'язок, а не привілей – перегукується з тим, як розумів свій сан Іларіон, називаючи себе «пастухом і вчителем».

Ідеал пастиря

З «Послання» вимальовується і певний ідеал священнослужителя. Пастир, за Климентом, має бути не тільки благочестивим, а й освіченим, здатним тлумачити Святе Письмо і вести паству до розуміння віри. Він має жити скромно, не прагнути багатства і влади, пам'ятати про смерть. Його авторитет має ґрунтуватися не на зовнішній силі, а на знанні й праведності.

Цей ідеал прямо протиставлений тому, що Климент бачив довкола себе. Його критика спрямована, з одного боку, проти неосвіченого духовенства, яке обмежується буквальним читанням і не здатне «руководити душами»; з другого – проти духовенства, що прагне земних благ. І тут, і там він бачить відхилення від справжнього призначення церкви. Дослідники зауважують, що «Послання» наголошує на необхідності високоморального способу життя священика і що вимога поєднання освіченості з аскетизмом відрізняє Климента як від консервативних ревнителів «простоти», так і від обмирщеного церковного середовища.

Смирення як основа чеснот

Центральною моральною категорією для Климента, як і для всієї тогочасної християнської думки, є смирення. Вдовині лепти, як ми бачили, він тлумачить як принесення Богові тіла через цнотливість і душі через смирення. Смирення – це не приниження, а правильне розуміння свого місця перед Богом, усвідомлення того, що «ни едина бо помощь, развѣ помощи божиа, ни едина ж сила, развѣ силы божиа».

Цікаво, що саме смирення Климент протиставляє марнославству, у якому його звинувачує Хома. Справжня мудрість, на його думку, не суперечить смиренню, а випливає з нього. Той, хто тлумачить Святе Письмо, робить це не для власної слави, а для прославлення Бога і для користі душ. Навіть свою вченість він подає як дар, отриманий від Бога, за який треба дякувати, а не пишатися ним.

Тут виникає певна напруга, яку Климент, очевидно, відчував. Адже його іронія щодо Хоми і Григорія, зверхнє зауваження про те, що складні речі він писав не Хомі, а князеві, навряд чи свідчать про смирення в повсякденному сенсі. Але для середньовічного полеміста це не було суперечністю: смирення перед Богом не означало відмови від відстоювання істини перед людьми, а викриття невігластва опонента вважалося служінням тій самій істині.

«Повчання про любов»

Якщо прийняти гіпотезу М. Нікольського про авторство Климента щодо «Повчання про любов», то його моральне вчення отримує ще одне виразне доповнення. У цьому творі любов розглядається як найвища християнська чеснота, що об'єднує людей і робить можливим справжнє людське співжиття. Без любові всі інші чесноти – піст, молитва, милостиня – втрачають свою цінність. Любов до Бога нерозривно пов'язана з любов'ю до ближнього, і саме в любові до ближнього перевіряється щирість любові до Бога.

Ця етика любові природно поєднується з критикою стяжательства: той, хто «приєднує село до села», позбавляючи інших людей землі і свободи, порушує заповідь любові. Отже, соціальна критика Климента має глибоке етичне обґрунтування. Його вимога скромності і безкорисливості для церкви – не лише аскетичний ідеал, а й вимога справедливості у відносинах між людьми.

Значення морального вчення Климента

Моральне вчення Климента Смолятича, хоча й дійшло до нас у фрагментарному вигляді, займає помітне місце в історії вітчизняної етичної думки. Воно засвідчує, що вже в XII столітті на Русі усвідомлювалася суперечність між ідеалом церкви як спільноти духовної і реальністю церкви як великого землевласника. Ця тема стане однією з наскрізних у подальшій українській думці: її розвиватимуть Іван Вишенський у своїх гострих посланнях проти єпископів, полемісти доби берестейської унії, Григорій Сковорода у своїй критиці «світу», що ловить людину своїми спокусами.

Водночас Климент утверджує важливу думку про те, що освіченість і моральність не суперечать одна одній. Вченість, правильно зрозуміла, не роздуває гордині, а веде до смирення; знання, звернене на Святе Письмо, не відволікає від спасіння, а веде до нього. У цьому поєднанні розуму і моральності – основна суть того, що Климент розумів під справжньою «філософією».

климент.смолятич/моральний.ідеал.і.критика.стяжательства.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів