Зміст
Проблема «філософії» і тлумачення Святого Письма
Що таке «філософія» для книжника XII століття
Звинувачення, що його Хома кинув Клименту, – «философиею пишеши» – потребує пояснення. У києво-руській книжності слово «філософія» мало кілька значень. Найширше з них, успадковане від грецьких отців церкви, – мудрість взагалі, «любов до мудрості», яка може бути й християнською. У цьому сенсі «філософами» називали Кирила і Мефодія, а «справжньою філософією» – чернече життя, спрямоване на пізнання Бога. Друге, вужче значення – світська, «еллінська», антична вченість: знання творів Гомера, Платона, Аристотеля, мистецтва логіки і риторики. Саме в цьому значенні вжито слово «філософ» у характеристиці Климента в літописі.
Ставлення до «еллінської» філософії в середньовічній християнській культурі було амбівалентним. З одного боку, її цінували як інструмент мислення, як школу розуму, що допомагає точніше висловлювати і захищати віру. З другого – її підозрювали в поганстві, у гордині розуму, який претендує осягнути божественні таємниці власними силами. У Візантії ця напруга виявлялася в численних суперечках і навіть судових процесах проти «еллінствуючих» вчених, як, наприклад, процес над Іоанном Італом 1082 року. На Русі вона виявилася в суперечці Климента з Хомою.
Відповідь Климента
Климент спростовує звинувачення Хоми двояко. По-перше, він заперечує сам факт: у своїх листах до Хоми він не посилався на античних авторів. Якщо й писав щось подібне, то не йому, а князеві. По-друге, і це важливіше, він переводить розмову з питання про античних авторів на питання про метод тлумачення Святого Письма. Те, що Хома називає «філософією», насправді є глибоким, «тонким» читанням священних текстів, якого вимагають самі ці тексти.
Ключове запитання Климента: «Нѣсть ли лѣпо пытати потонку божестьвныхъ писаний?» – чи не належить досліджувати божественні писання ретельно, «потонку»? Відповідь, з погляду Климента, очевидна: належить. І доказом цього є саме Святе Письмо. Соломон у притчах закликає вдивлятися в премудрість; сам Христос говорив притчами і пояснював учням, що їм «дано знати таємниці Царства», а іншим – лише в притчах. Отже, Святе Письмо має приховані, глибинні смисли, які відкриваються тільки тому, хто прагне їх пізнати.
Климент наводить і аргумент від протилежного: якщо пошук прихованого змісту в Письмі – марнославство, то хіба Соломон, пишучи свої притчі, шукав слави? Хіба Мойсей, записуючи таємничі слова Бога про древо життя, «тщеславия ради» писав? Очевидно, ні. А отже, і той, хто тлумачить ці тексти, не повинен підозрюватися в марнославстві.
Приклади духовного тлумачення
Щоб показати, як він розуміє «тонке» тлумачення, Климент наводить ряд прикладів. Найвідоміший – тлумачення вислову Соломона: «Премудрость созда себѣ храм и утверди седмь столпов». Климент пояснює: «Премудрость есть божество, а храмъ человѣчьство, аки во храмъ бо вселися въ плоть, юже приятъ от пречистыя владычица нашея богородица истинный нашь Христосъ богъ. А еже “утвердивъ седмь столповъ” сирѣчь седмь соборовъ святыхъ и богоносных наших отець».
Тут чітко видно метод Климента. Кожен елемент тексту – «премудрість», «храм», «сім стовпів» – отримує духовний сенс, пов'язаний з основними істинами віри: втіленням Бога і церковним переданням, закріпленим сімома Вселенськими соборами. Текст Старого Завіту прочитується як пророцтво про Новий, як «тінь» майбутньої «істини», – і в цьому Климент прямо продовжує традицію, яку ми бачили в Іларіона.
Другий приклад – притча про милосердного самарянина. Климент тлумачить її так: «Едемъ убо Иерусалимъ сказаеться, Иерихонъ же миръ, человѣкъ же исходяй Адамъ, разбойници же бѣси, прелщениемь бо тѣхъ боготканыя одежда обнажися, раны же глаголеть грѣхы». Отже, людина, що йде з Єрусалима до Єрихона і потрапляє до рук розбійників, – це Адам, що вийшов з раю у світ, а розбійники – біси, які спокусою позбавили його «боготканої одежі», тобто первісної чистоти; рани – це гріхи. І тут же Климент з іронією додає: «что философию писахъ, не свѣмь» – де ж тут, мовляв, філософія?
Буквальне і духовне розуміння
Найцікавіший з філософського погляду фрагмент – той, де Климент говорить про співвідношення буквального і духовного розуміння євангельських чудес. Він перелічує ряд чудес: воскресіння доньки Яіра, зцілення доньки хананеянки, зцілення кровоточивої жінки, нагодування п'ятьма хлібами і двома рибами, всохлу смоковницю, вдову з двома лептами, чудесний улов риби. Про кожне з них можна запитати: що воно означає? І відповідь буде подвійною. Про одне Климент «питає праведно», тобто прагне знати історичну правду події; про інше хоче «увідати духовно», тобто зрозуміти його прихований сенс; ще в іншому «шукає сили слову», тобто внутрішньої дієвості сказаного.
Так, про вдову, яка поклала до скарбниці дві мідні монети, він пише: «но молю ся, да темная ми душа будеть вдовица, и въвержет двѣ мѣдницы во святилище: плоть цѣломудриемъ, душю же смирением». Дві лепти – це тіло і душа, які людина має принести Богові: тіло – через цнотливість, душу – через смирення. Тут духовне тлумачення стає моральною настановою, звернутою до самого тлумача.
Але Климент наполягає, що духовне тлумачення не скасовує буквальної, історичної істини. Усі ці чудеса «по истиинѣ тако суть была, яко же и еуаггелист сказаеть, еже господь нашь не прытчею, но дѣлом божествьная своа знамениа и чюдеса показа». Христос творив їх не притчею, а ділом. Отже, буквальний і духовний сенси не виключають, а доповнюють один одного: подія справді сталася, і водночас вона має глибший зміст.
Ця позиція є досить зваженою і відповідає найкращим традиціям візантійської екзегези, яка прагнула поєднати буквальне тлумачення, характерне для Антіохійської школи, з алегоричним, характерним для Александрійської. С. Бондар у біобібліографічному словнику «Філософська думка в Україні» слушно наголошує, що Климент спирався на екзегезу обох шкіл, демонструючи блискучу для своєї доби освіченість.
Розум і віра
Що ж стоїть за цією позицією з філософського погляду? Перш за все – переконання, що віра не тільки допускає, а й потребує роботи розуму. Розум, звернений на священні тексти, не руйнує віру, а поглиблює її, відкриваючи в ній нові змісти. Протилежна позиція, яку відстоює Хома, – обмежитися буквальним сприйняттям і не «мудрувати» – у очах Климента веде до збіднення віри і робить людину нездатною «керувати душами», які їй довірені. «Не вѣдѣ, откуду хощеши поручившаяся тебѣ душа руководити», – дорікає Климент Хомі: якщо тебе не навчили тлумачити Письмо, як ти будеш наставляти свою паству?
По-друге, за позицією Климента стоїть певне розуміння знання як ієрархічного. Є знання для всіх – букви, «альфа» і «віта», прямий зміст священних історій. І є знання для посвячених – глибинні сенси, що відкриваються тільки тим, хто має відповідну підготовку. Христос, нагадує Климент, сказав учням: «Вам есть дано вѣдати тайны царствия, а прочимъ въ притчахъ». Ця ідея ієрархії знання, що сягає неоплатонізму і Діонісія Ареопагіта, широко побутувала у візантійській культурі.
По-третє, Климент обстоює право на інтелектуальну творчість у межах християнської традиції. Він не відкидає авторитету отців церкви, але вважає, що їхні тлумачення не вичерпують глибини Письма і що кожне покоління може і повинне шукати нові смисли. Наприкінці «Послання» він згадує, що написав шістнадцять «словес», «яже чюдна и хвалы достойна», але не призначені для церковного читання через «величьство разума» і глибину прихованого в них змісту. Отже, він усвідомлював себе автором творів, що виходять за межі звичайної церковної писемності і звернені до вузького кола освічених читачів.
Саме в цьому сенсі Климент Смолятич може бути названий одним з перших вітчизняних філософів: не тому, що він створив власну філософську систему, а тому, що він відстоював право розуму на самостійне осмислення віри і продемонстрував, як таке осмислення може здійснюватися.
