Зміст
Людина між культурою і природою. «Лісова пісня»
Людина – єство «між»
Одна з найглибших філософських ідей Лесі Українки – розуміння людини як істоти, що перебуває «між». Людина, у її розумінні, – не лише суще, а й більше від сущого, але водночас і не божественне, не здатне перетворитися на божественне. Це єство «між» – передусім між частковим і Єдиним, одиничним і надіндивідуальним. Людина не є ні просто частиною природи, як тварина чи рослина, ні чистим духом, що піднісся над природою. Вона стоїть на межі, і ця межова позиція визначає і її велич, і її трагізм.
Взаємини між частковим і Єдиним суттєві для людини не лише у своїй зовнішній формі – як стосунки людини з природою, з суспільством, з Богом, – а й як стосунки культури і природи в самій людині. Найповніше ця проблематика розкрита в драмі-феєрії «Лісова пісня» (1911) – вершинному творі Лесі Українки.
Сюжет «Лісової пісні»
«Лісова пісня» побудована на волинському фольклорі, який Леся Українка знала з дитинства. Її героїня – Мавка, лісова русалка, дух природи, – закохується в сільського хлопця Лукаша, що пасе худобу на узліссі і грає на сопілці. Його музика пробуджує в Мавці людську душу, і вона прагне стати близькою до людини, жити з ним. Але Лукаш – людина з буденного світу, світу матері, господарства, турбот про хліб. Під тиском матері він одружується з Килиною – жінкою земною, практичною, жадібною. Мавка, зраджена, потрапляє до Того, що в скалі сидить, – володаря царства смерті і забуття.
Лукаш, втративши Мавку і зрадивши своє обдаровання, перетворюється на вовкулаку, а потім, повернувши людську подобу, живе в злиднях і нещасті. Наприкінці драми він знову зустрічає Мавку, яка перетворилася на вербу і чий голос озивається із сопілки, вирізаної з тієї верби. Мавка прощає його і виголошує свій знаменитий монолог про безсмертя.
Природа і культура
Філософський зміст «Лісової пісні» – у зіткненні двох світів: світу природи і світу людської культури. Світ природи, представлений Мавкою і лісовими істотами, – це світ вільний, гармонійний, сповнений краси і поезії, але позбавлений людської душі, людської свідомості, людської любові. Світ людей, представлений Лукашем, його матір'ю і Килиною, – це світ, у якому є душа, але вона пригнічена буденністю, корисливістю, практицизмом.
Мавка прагне до людського світу, бо в ньому є те, чого немає в природі: свідома любов, душа, здатність до самопожертви. Але людський світ виявляється світом, що зрадив свою вищу природу, свою «душу», підпорядкувавши її дрібним матеріальним інтересам. Лукаш, що мав у собі поетичний дар, сопілку, яка пробуджувала душу навіть у лісовій русалці, зрадив його заради «хазяйства». Саме ця зрада і є справжньою трагедією.
Отже, «Лісова пісня» не протиставляє просто природу культурі, як це робили деякі романтики, що ідеалізували природу і засуджували цивілізацію. Вона показує, що справжня людськість полягає в гармонійному поєднанні природи і культури, чуттєвості і духовності, свободи і любові. Людина, що зрікається свого духовного начала заради матеріального, перестає бути людиною – стає вовкулакою.
Взаємини культури і природи в людині
Особливо глибокою є думка Лесі Українки про те, що конфлікт природи і культури відбувається не лише між людиною і світом, а й у самій людині. Лукаш носить у собі і природне, і культурне начало: його музика – це голос природи, що став мистецтвом, культурою; але його повсякденне життя підпорядковане звичаям, турботам, корисливості. Мавка, своєю чергою, – природа, що прагне стати культурою, набути душі.
З цими взаєминами корелює співвідношення чуттєвості і раціо, почуття і розуму. У Лесі Українки, як зазначають дослідники, з одного боку, присутні позитивістсько-раціоналістичні інтенції, перейняті від Драгоманова і актуалізовані ситуацією в українській культурі з її запізнілою модернізацією; з іншого – передчуття згубності гіпертрофованого раціо. Зрештою пріоритет віддається чуттєвості, яка в неоромантичному пориві особистості опосередковується волею.
Безсмертя через творчість і любов
Кульмінацією «Лісової пісні» є фінальний монолог Мавки. Перетворена на вербу, Мавка звертається до Лукаша з прощенням і втіхою: вона не загинула, вона житиме в його музиці, у пісні, у новому житті природи. Вона закликає не журитися за її тілом: воно «ясним вогнем засяє», вільними іскрами злетить угору.
У цьому монолозі – одна з найглибших думок Лесі Українки: про безсмертя через творчість і любов. Тіло минуще, але те, що людина вклала в мистецтво, у любов, у служіння, – безсмертне. Ця ідея перегукується з її відомими рядками: «Я в серці маю те, що не вмирає».
Пантеїстичні мотиви
Дослідники звертають увагу на пантеїстичні мотиви «Лісової пісні». Природа в ній – не мертвий механізм, а жива, одухотворена цілісність, наповнена різними духами – Мавкою, Перелесником, Лісовиком, Водяником, Русалкою польовою. Ці образи, взяті з волинського фольклору, мають не лише естетичне, а й філософське значення: вони виражають уявлення про всеєдність природи, в якій усе живе і пов'язане між собою.
Людина, що живе в гармонії з природою, причетна до цієї всеєдності; людина, що відривається від природи, втрачає щось суттєве в собі. Але Леся Українка не закликає повернутися до «природного стану», як Руссо: вона показує, що людина повинна піднятися над природою, зберігши зв'язок з нею, – набути душі, не втративши свободи.
Значення «Лісової пісні»
«Лісова пісня» – не просто казкова драма, а глибокий філософський твір про природу людини, про співвідношення природи і культури, про любов, зраду і безсмертя. Вона стоїть в одному ряду з такими творами світової літератури, як «Фауст» Гете чи «Пер Гюнт» Ібсена, що також осмислюють долю людини між різними началами буття. Для української культури вона стала символом поетичного світосприйняття, глибокого зв'язку з природою і вірності своєму покликанню.
