Користувальницькі налаштування

Налаштування сайту


микола.костомаров:дві.руські.народності

«Дві руські народності» – філософія народного характеру

Історія створення

1861 року в першому числі журналу «Основа», органу петербурзької української громади, Костомаров опублікував статтю «Две русские народности» («Дві руські народності»). Ця стаття стала однією з найвпливовіших праць в історії української суспільної думки XIX століття. У ній Костомаров науково обґрунтував думку про те, що українці («южноруссы») і росіяни («великоруссы») – два окремі народи, що мають різний історичний шлях, різний характер, різні ідеали.

Поява цієї статті була відповіддю на поширену в той час у Російській імперії концепцію «единого русского народа», яка розглядала українців лише як «малоросійську» гілку єдиного російського народу, а українську мову – як «наріччя» російської. Костомаров, не заперечуючи спільного походження і спорідненості двох народів, доводить, що вони розвинулися в різних умовах і набули різних рис, що робить їх окремими народностями.

Поняття «народність»

Ключове поняття статті – «народність». Під народністю Костомаров розуміє не лише етнічну спільноту, що має спільну мову і походження, а передусім спільноту духовну, що має свій характер, свій світогляд, свої ідеали. Народність виявляється в мові, звичаях, народній поезії, релігійності, суспільному устрої, у всій історії народу.

Тут Костомаров продовжує романтичну традицію, що йде від Гердера, який розглядав кожен народ як носія особливого «духу», що виявляється передусім у мові і народній поезії. Ще в магістерській дисертації 1842 року Костомаров обґрунтовував значення народної поезії як історичного джерела саме з цього погляду: народна поезія – найбезпосередніший вираз народного духу.

Риси українського характеру

Порівнюючи два народи, Костомаров вирізняє низку рис, характерних для українців. Найважливіша з них – індивідуалізм, повага до особистої свободи. Українець цінує свою незалежність, не любить, коли ним командують, прагне сам вирішувати свою долю. Цей індивідуалізм виявляється в усьому: у сімейному укладі, де кожна родина живе окремо, у господарстві, де переважає приватне володіння землею, у суспільному устрої.

Звідси – федеративне, демократичне начало в політичному житті українців. Козацька рада, виборність старшини, рівність членів козацького товариства – усе це, на думку Костомарова, вияв українського народного характеру. Українцям чужа ідея самодержавної, необмеженої влади; вони прагнуть до вільного союзу рівних.

Другою важливою рисою є поетичність, емоційність, схильність до мрійливості і споглядання. Українська народна поезія – пісні, думи – вирізняється ліризмом, глибиною почуття, красою. Українець більше живе серцем, ніж холодним розрахунком. Ця риса має і зворотний бік: нерідко вона веде до непрактичності, до нездатності організуватися для досягнення спільної мети.

Третя риса – особлива релігійність, що має глибоко внутрішній, особистий характер. Українець вірить серцем, і його віра менше пов'язана з обрядовістю і зовнішнім авторитетом церкви. Віра для нього – справа сумління, а не підкорення.

Риси російського характеру

На противагу українцям, росіяни, за Костомаровим, характеризуються переважанням общинного, колективного начала над особистим. Великоросійська община з її переділами землі, з її підпорядкуванням особи колективу, є виразом цього начала. Звідси – схильність до централізації, до сильної державної влади, до самодержавства. Великоросійський народ, на думку Костомарова, створив могутню державу саме завдяки цій схильності до єдності і підкорення спільній меті.

Росіянам також властива практичність, організованість, здатність до державного будівництва. Але водночас їхній характер позначений певною суворістю, меншою поетичністю, більшою схильністю до матеріального. Релігійність їхня, на думку Костомарова, більш обрядова, зовнішня, пов'язана з авторитетом церкви і держави.

Причини відмінностей

Чому ж два споріднені народи набули таких різних рис? Костомаров пояснює це історичними умовами їхнього розвитку. Українці жили в степовій смузі, на межі з кочовими народами, у постійній боротьбі за існування; це виховало в них волелюбність, індивідуалізм, мужність. Вони тривалий час перебували в складі Литовсько-Руської держави і Речі Посполитої, де панували інші політичні порядки. Росіяни ж формувалися в лісовій смузі, в умовах колонізації нових земель, під владою монголо-татар, що сприяло централізації і зміцненню самодержавної влади.

Отже, народний характер, за Костомаровим, не є чимось вічним і незмінним, даним від природи. Він формується історично, під впливом природних умов, суспільного устрою, міжнародних відносин. Але, сформувавшись, він стає стійкою силою, що визначає подальший розвиток народу.

Взаємодоповнюваність

Важливо наголосити, що Костомаров не протиставляє два народи як «кращий» і «гірший». Кожен має свої переваги і свої недоліки. Українці мають схильність до свободи, але погано вміють організовуватися; росіяни вміють організовуватися, але схильні до деспотизму. Ці риси взаємодоповнюють одна одну, і два народи можуть збагачувати один одного.

Тому Костомаров не робить з «Двох руських народностей» висновку про необхідність повного відокремлення українців від росіян. Його ідеал – федерація, в якій кожен народ зберігає свою самобутність і водночас бере участь у спільному житті. Але ця федерація можлива лише за умови визнання рівноправності народів, їхнього права на власну мову, культуру, самоврядування. Саме цього права, на думку Костомарова, було позбавлено українців у Російській імперії.

Критична оцінка

Сучасні дослідники відзначають і обмеженість етнопсихологічної концепції Костомарова. Узагальнення про «характер» цілих народів неминуче спрощують дійсність, ігнорують внутрішню різноманітність кожного народу і можуть служити основою для стереотипів. Сам метод виведення народного характеру з народної поезії і історичних подій не позбавлений суб'єктивності.

Водночас значення «Двох руських народностей» для свого часу було величезним. Стаття дала наукове обґрунтування окремішності українського народу, підірвала імперську концепцію «единого русского народа» і стала теоретичною основою українського національного руху другої половини XIX століття. Ідеї Костомарова про індивідуалізм, демократизм, федералізм і поетичність українського характеру увійшли в загальний арсенал української думки і знайшли розвиток у працях Драгоманова, Грушевського, Липинського, а пізніше – в етнопсихологічних дослідженнях української діаспори (Д. Чижевський, О. Кульчицький, В. Янів).

микола.костомаров/дві.руські.народності.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів