Зміст
«Книги буття українського народу» – християнська філософія історії
Характер твору
«Книги буття українського народу» (1846) – програмний документ Кирило-Мефодіївського товариства, написаний, як вважає більшість дослідників, Миколою Костомаровим. На слідстві 1847 року твір фігурував під назвою «Закон Божий». Повністю, без скорочень, його було опубліковано лише 1918 року в київському журналі «Наше минуле» з примітками Павла Зайцева.
Назва і стиль твору, особливо в першій половині, нагадують «Книги народу польського і польського пілігримства» Адама Міцкевича (1832), які мали величезний вплив на слов'янську інтелігенцію того часу. Як і Міцкевич, Костомаров пише біблійним стилем, короткими пронумерованими «віршами», наслідуючи Святе Письмо. Але зміст твору цілком оригінальний: він викладає власну концепцію світової історії, історії слов'янства і України.
У «Книгах буття» поєдналися впливи західноєвропейського романтизму, слов'янофільства, ідей декабристів і Товариства об'єднаних слов'ян, історичної концепції «Історії Русів», а також революційних ідей Тараса Шевченка. Але над усім цим панує християнська основа: історія осмислюється як історія відносин людства з Богом.
Бог, свобода і людство
«Книги буття» починаються з біблійної картини творення: «Бог создав світ: небо і землю, і населив усякими тварями, і поставив над усею твар'ю чоловіка, і казав йому плодитися і множитися, і постановив, щоб род чоловічеський поділився на коліна і племена, а кожному колінові і племену даровав край жити, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко».
Уже в цих перших рядках закладено кілька важливих ідей. По-перше, поділ людства на народи («коліна і племена») встановлений самим Богом; кожен народ має свій «край», своє місце у світі і своє покликання. По-друге, мета існування народів – шукати Бога і бути щасливими. По-третє, Бог «од чоловіка недалеко», тобто Він присутній у світі і в історії.
Центральною категорією «Книг буття» є свобода, яка розуміється як головна сполучна ланка між людиною і Богом. Бог створив людину вільною і бажав вільного спілкування з нею; розрив з Богом веде до втрати свободи, а втрата свободи – до відчуження від Бога. На цій основі Костомаров тлумачить основні події людської історії: піднесення або занепад народів залежить від міри їхньої свободи і єдності з Богом.
Гріхопадіння людства
Але людство, продовжує Костомаров, забуло Бога і віддалося дияволові. Кожне племено вигадало собі богів, і почали люди битися за тих богів, і «почала земля поливатися кров'ю і усіватися попелом і костями». Ідолопоклонство в «Книгах буття» – не лише релігійна помилка, а й джерело соціального зла: разом з ідолами з'явилися царі і пани, що поневолили народи.
Ця думка про зв'язок ідолопоклонства і деспотизму проходить через увесь твір. Царі і пани – це ідоли, яким люди поклоняються замість Бога. Поневолення людини людиною – наслідок відпадіння від Бога. А звільнення від деспотизму можливе лише через повернення до справжньої віри.
Христос і свобода
Прихід Христа, за Костомаровим, відкрив людству шлях до звільнення. Христос проповідував любов, рівність і братерство всіх людей; Він не мав ні багатства, ні влади, а «прийшов служити». Його вчення, якщо прийняти його щиро, несумісне з поневоленням людини людиною.
Але царі, пани і вчені спотворили вчення Христа. Особливо гнівно Костомаров засуджує тих, хто стверджує, що поділ на панів і рабів установлений Богом: «А сьому ще гірша неправда: буцім установлено од Бога, щоб одні пановали і багатились, а другі були у неволі і нищі, бо не було б сього, скоро б поприймали щире євангеліє: пани повинні свободити своїх невольників і зробиться їм братами, а багаті повинні наділяти нищих». І далі: «Таким викладом зіпсували царі, пани та вчені свободу християнську».
Отже, християнство для Костомарова – релігія свободи і рівності. Справжній християнин не може бути ні паном, ні рабом; справжнє християнське суспільство – суспільство вільних і рівних братів. Цей «соціальний» тлумачення християнства споріднює «Книги буття» з ідеями християнського соціалізму, що поширювалися в Європі в 1830 – 1840-х роках (Ламенне, Сен-Сімон), і водночас з давньою українською традицією, що від Вишенського і Транквіліона-Ставровецького утверджувала рівність людей перед Богом.
Історія народів
На основі цих ідей Костомаров дає своєрідний огляд історії народів, що прийняли християнство. Благодать, пише він, дана всім народам, і перейшла вона до племен грецького, романського, німецького, слов'янського. Але кожне з них прийняло її по-своєму.
Греки, прийнявши нову віру, «не зовлеклись ветхого чоловіка со страстями і похотями, оставили при собі і імператорство, і панство, і пиху царськую, і неволю», і покарав їх Господь: тисячу років чахло грецьке царство і зрештою потрапило під владу турків. Романські народи прийняли віру краще, ніж греки, але також зберегли королів і панство і вигадали голову християнства – папу. Німецькі народи прийняли віру ще краще; у них з'явився Лютер, який почав учити, що християни повинні жити так, як жили до того, як царі і пани спотворили вчення Христа. Але й тут королі взяли гору.
Особливо цікаве міркування Костомарова про Францію і про Просвітництво. «І вимислили одщепенці нового бога, сильнішого над усіх боженят, а той бог називався по-французьки егоїзм, або інтерес». Французи збунтувалися проти королів і панів і сказали: «Не хочем, щоб були в нас королі та пани, а хочем бути рівні, вільні». Але свобода не могла утвердитися, «бо тільки там свобода, де Дух Христов». Французи вбили короля, прогнали панів, а потім почали різати одне одного і впали в гіршу неволю. «Бо на їх Господь хотів показать усім язикам, що нема свободи без Христової віри».
Свобода і віра
Ця думка – «нема свободи без віри» – центральна для філософії історії «Книг буття». Костомаров, з одного боку, поділяє демократичні ідеали своєї доби: він за свободу і рівність, проти царів і панів, проти кріпацтва. Але, з другого боку, він вважає, що ці ідеали не можуть бути здійснені без християнської віри. Революція, що відкидає Бога і спирається на «егоїзм» та «інтерес», веде не до свободи, а до нової неволі.
Тут Костомаров полемізує з радикальними течіями європейської думки, які бачили в релігії ворога свободи. Для нього, навпаки, справжнє християнство – єдина надійна основа свободи. Свобода без віри перетворюється на сваволю, рівність без любові – на ворожнечу. Тільки християнська любов може об'єднати людей у вільне і рівне братство.
Ця концепція, що поєднує демократизм з глибокою релігійністю, характерна для української думки XIX століття – від кирило-мефодіївців до Куліша і Драгоманова (хоча останній відійшов від релігійного обґрунтування). Вона відрізняє українську демократичну думку як від атеїстичного радикалізму, так і від консервативного клерикалізму.
