Користувальницькі налаштування

Налаштування сайту


микола.костомаров:народ.як.суб.єкт.історії

Народ як суб'єкт історії. Методологія історичного пізнання

Від історії держави до історії народу

Однією з найважливіших заслуг Костомарова в розвитку історичної думки є перенесення центру уваги з історії держави на історію народу. Традиційна історіографія XVIII – першої половини XIX століття (зокрема, «История государства Российского» Миколи Карамзіна) зосереджувалася на діяльності правителів, на війнах, на державних установах. Народ у ній поставав лише як пасивний об'єкт діяльності влади.

Костомаров рішуче виступив проти такого підходу. Справжнім суб'єктом історії, на його думку, є народ – не правителі і не держава, а народні маси з їхнім життям, побутом, віруваннями, прагненнями. Історик повинен вивчати передусім «народну жизнь», внутрішнє життя народу, а не лише зовнішні політичні події. Держава – лише одна з форм народного життя, і далеко не завжди найкраща.

Ця позиція мала глибокі світоглядні корені. Вона випливала з романтичного культу народу, з демократичних переконань Костомарова, з його християнського розуміння історії як справи всіх людей, а не лише обраних. Вона ж визначила і його історичні дослідження, в яких особлива увага приділена народним рухам, повстанням, козацтву, народним республікам.

Федеративне начало

Важливою складовою історичної концепції Костомарова є ідея федеративного начала в історії слов'янських народів. У статті «Мысли о федеративном начале в Древней Руси» (1861) він доводить, що Київська Русь була не централізованою монархією, а федерацією земель, кожна з яких мала свої особливості, свій устрій, свої традиції. Князівства з'єднувалися спільною вірою, спільною династією, спільною свідомістю приналежності до Русі, але зберігали самостійність.

Особливо високо Костомаров цінував народоправні традиції, що збереглися в давній Русі: віче, виборність князів, участь народу у вирішенні важливих справ. Найповніше ці традиції втілилися, на його думку, в Новгородській і Псковській республіках, яким він присвятив окреме дослідження «Северорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1863). Знищення цих республік московськими царями він розглядав як трагедію, що відкрила шлях до самодержавства.

Ідея федеративного начала мала для Костомарова не лише історичне, а й актуальне політичне значення. Вона обґрунтовувала його політичний ідеал – федерацію вільних народів, – показуючи, що цей ідеал не є абстрактною утопією, а має глибоке коріння в історії слов'янства. Федералізм, отже, – не нововведення, а повернення до власної історичної традиції, перерваної самодержавством.

Народна поезія як джерело

Методологічною новацією Костомарова було використання народної поезії як історичного джерела. Ще в магістерській дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии» (1842) він доводив, що народні пісні, думи, перекази є найважливішим джерелом для пізнання народного духу, народних уявлень, народного ставлення до історичних подій. Літописи і державні документи відображають погляд правлячих верств; народна поезія – погляд самого народу.

Цей підхід мав велике значення для розвитку історичної науки і етнографії. Він відкривав нові джерела і нові перспективи дослідження, дозволяв побачити історію «знизу», очима простих людей. Водночас Костомаров усвідомлював і обмеженість народної поезії як джерела: вона не завжди точно передає факти, часто змішує різні події, ідеалізує героїв. Тому її треба поєднувати з іншими джерелами і критично аналізувати.

Психологізм

Характерною рисою історичного методу Костомарова є психологізм – увага до внутрішнього світу історичних діячів і народів, до їхніх мотивів, почуттів, переконань. Його історичні монографії – про Богдана Хмельницького, про Мазепу, про Стеньку Разіна – це не лише виклад фактів, а й спроба зрозуміти людину в її епосі, відтворити її психологію. Недарма його праці читалися як захоплюючі історичні романи.

Цей психологізм мав і свої вади: іноді Костомаров надто довіряв своїй інтуїції, домислюючи те, чого не було в джерелах; іноді його художній талант брав гору над науковою точністю. Критики дорікали йому в недостатній увазі до економічних чинників історії, до державних установ, до правових відносин. Але водночас саме психологізм робив його праці живими і впливовими, а його метод – «вживання» в епоху – передбачав ідеї пізнішої «розуміючої» історичної науки.

Історія і мораль

Для Костомарова історія ніколи не була морально нейтральною. Він оцінював історичні події і діячів з погляду християнської моралі і своїх демократичних переконань. Тиранія, жорстокість, зрада, гноблення народу засуджувалися ним незалежно від того, хто їх чинив – московський цар, польський пан чи український гетьман. Боротьба за свободу, самопожертва, вірність правді – прославлялися.

Ця моральна позиція іноді вела Костомарова до суперечливих оцінок. Так, у монографії «Мазепа и мазепинцы» він досить критично оцінив гетьмана Мазепу, що викликало незадоволення частини українських діячів. Але для Костомарова історична правда, як він її розумів, була важливішою за національну ідеалізацію. Він вважав, що лише правдиве, неупереджене пізнання історії може служити справжнім інтересам народу.

Провіденціалізм і свобода

Філософська основа історичних поглядів Костомарова – поєднання християнського провіденціалізму з визнанням свободи людини і народу. Історія, з одного боку, здійснюється за Божим задумом; з другого – люди і народи вільні у своїх діях і несуть за них відповідальність. Кожен народ має своє покликання, але може виконати або не виконати його. Піднесення і занепад народів залежать від того, наскільки вони вірні своєму покликанню, наскільки вони зберігають свободу і християнські ідеали.

Ця концепція, викладена ще в «Книгах буття», залишалася основою історичного світогляду Костомарова протягом усього життя, хоча з роками вона втратила романтичний пафос і набула більш стриманого, наукового характеру.

Значення історичної методології Костомарова

Костомаров зробив вирішальний внесок у становлення української історичної науки і історіософії. Ідея народу як суб'єкта історії, федеративного начала в історії слов'янства, народної поезії як джерела, психологічного «вживання» в епоху – ці ідеї визначили розвиток української історіографії другої половини XIX століття і стали основою для «народницької» школи, найвидатнішим представником якої був Михайло Грушевський. Водночас Костомаров заклав основи української етнопсихології, а його історіософські ідеї – свобода, федералізм, демократизм, християнська етика – стали важливою частиною української національної ідеї.

микола.костомаров/народ.як.суб.єкт.історії.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів