Зміст
Українська ідея і слов'янська федерація
Слов'янство – «менший брат»
Після огляду історії інших християнських народів «Книги буття» переходять до слов'янства. «А племено слав'янське, то найменший брат у сем'ї Яфетовій». Але менший брат, пояснює Костомаров, часто любить батька дужче за старших; він отримує меншу частку спадщини, але, коли старші брати своє розтратять, а менший збереже своє, то він і старших виручає.
Слов'яни, за Костомаровим, ще до прийняття християнства «не иміли ані царей, ані панів і всі були рівні», і кланялися одному Богові, ще не знаючи Його. Тобто слов'янський народний характер від природи був демократичним і близьким до християнських ідеалів. Коли ж Кирило і Мефодій переклали Святе Письмо слов'янською мовою і встановили богослужіння тією мовою, якою говорили всі, слов'яни прийняли віру Христову «так, як ні один народ не приймовав».
Але в слов'ян, пише Костомаров, було «два лиха»: незгода між собою і схильність переймати від старших братів «чи до діла, чи не до діла», не бачачи того, що в них своє краще. Так слов'яни перейняли від німців королів, князів, бояр і панів. І покарав Господь слов'янське племено гірше, ніж інші: чехи і полабські слов'яни потрапили під владу німців, серби і болгари – під владу греків і турків, московити – під владу татар.
Три слов'янські держави
Згодом у слов'янщині постали три незалежні держави: Польща, Литва і Московщина. Кожна з них, на думку Костомарова, зрадила слов'янський дух. Польща проголошувала «свободу і рівність», але створила панство і довела простий люд до найгіршої неволі на світі. Московщина колись мала вільну Новгородську республіку, але цар московський узяв гору, «кланяючись татарам», і народ московський «попав в ідолопоклонство, бо царя своєго нарік богом». Литва ж мала у своєму складі Україну.
Козацтво – «істеє братство»
Центральне місце в «Книгах буття» займає образ України і її козацтва. Україна, поєднавшись з Польщею «як сестра з сестрою», не прийняла польського панства: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє брацтво, куди кожний пристаючи, був братом других – чи був він преж того паном, чи невольником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жадної помпи панської і титула не було між козаками».
Отже, козацтво для Костомарова – не просто військова організація, а втілення християнського ідеалу рівного братства. Козаки обирали старшин на раді, і старшини мали служити всім, а не панувати; не було в них титулів і пишноти; кожен, хто приходив, ставав братом. Це, за Костомаровим, найближче наближення до втраченого ідеалу, задуманого Богом, – рівного суспільства віруючих.
Костомаров малює ідилічну картину: «І день одо дня росло, умножалося козацтво, і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного». І цей приклад мав би поширитися на Польщу і на інші слов'янські краї.
Трагедія України
Але пани побачили, що козацтво росте, і почали забороняти кріпакам іти в козаки, гнобити народ, «хотіли забить народ простий, як скотину». Тоді козацтво піднялося, а за ним увесь народ, і прогнали панів, і «стала Україна земля козацька вільна, бо всі були рівні, але не надовго».
Україна пристала до Московщини, поєднавшись з нею «як єдиний люд слав'янський з слав'янським». Але скоро побачила, що потрапила в неволю, «бо вона по своїй простоті не пізнала, що таке було цар московський». Польські пани і московський цар розділили Україну по Дніпру. «І билась Україна літ п'ятдесят, і єсть то найсвятіша і славніша война за свободу, яка тільки єсть в історії, а розділ України єсть найпоганіше діло, яке тільки можна найти в історії».
Остаточно знищила козацтво Катерина II, яка наділила українську старшину панством і землями і «поробила одних панами, а других невольниками». «І пропала Україна. Але так здається».
«Лежить в могилі Україна, але не вмерла»
Найвідоміші рядки «Книг буття» – про те, що Україна не загинула: «Лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав всю Слав'янщину на свободу і братство, розійшовся по світу слав'янському». Цей голос, за Костомаровим, відгукнувся в Польщі, коли поляки 3 травня 1791 року ухвалили конституцію, і в Росії, коли після смерті царя Олександра декабристи хотіли «прогнати царя і панство і установити Річ Посполитую».
І завершуються «Книги буття» пророцтвом: «І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх Слав'ян, і почують крик її, і встане Слав'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар». І буде Україна «неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слав'янськім».
Месіанізм
У цих рядках виразно звучить месіанська ідея: Україна має особливу місію у слов'янському світі. Вона – «камінь, що його відкинули будівничі», але який стане «наріжним каменем». Саме Україна, яка найглибше засвоїла християнський ідеал рівного братства і найбільше за нього постраждала, покликана підняти весь слов'янський світ до свободи.
Месіанізм був характерною рисою романтичної історіософії XIX століття. Польські романтики (Міцкевич, Словацький, Красінський) бачили в Польщі «Христа народів», що страждає за гріхи всього світу і має відродитися для визволення людства. Російські слов'янофіли проголошували особливу місію Росії. Костомаров відводить цю роль Україні. Але його месіанізм має виразно демократичний і антиімперський характер: місія України – не панувати над іншими народами, а звільнити їх від царів і панів.
Ідея федерації
Політичним ідеалом «Книг буття» і всього Кирило-Мефодіївського товариства є федерація вільних слов'янських республік. Уже в історичній частині Костомаров говорить, що Україна хотіла, «щоб всі жили вкупі, поєднавшись, як один народ слав'янський з другим народом слав'янським, а ті два – з третім, і було б три Речі Посполиті в однім союзі, нерозділимо і незмісимо по образу Тройці Божої».
Образ Трійці – «нерозділимої і незмісимої» – як моделі союзу народів надзвичайно показовий. Як три особи Трійці зберігають свою відмінність і водночас утворюють єдність, так і народи у федерації мають зберігати свою самобутність і незалежність і водночас бути об'єднаними в союз. Це принципово відрізняється як від імперської уніфікації, що знищує самобутність народів, так і від повного роз'єднання, що робить їх беззахисними.
Інші документи Кирило-Мефодіївського товариства – «Статут Слов'янського братства святих Кирила і Мефодія» – конкретизують цю ідею: кожен слов'янський народ повинен мати власну державу з виборним урядом і повною рівністю громадян, а всі вони об'єднуються у федеративний союз зі спільним сеймом, центром якого має бути Київ. Кріпацтво і станові привілеї мають бути скасовані, освіта стати загальною.
Значення української ідеї Костомарова
«Книги буття» стали першим систематичним викладом української національної ідеї в її модерному розумінні. Україна в них постає не як провінція імперії чи гілка «общеруського» народу, а як окремий народ з власною історією, власним характером і власною місією. Водночас ця ідея поєднана з демократизмом, християнською етикою і федералізмом, що надає їй виразно гуманістичного характеру. Пізніше ідеї федералізму розвиватиме Михайло Драгоманов, а ідеї української самобутності – Михайло Грушевський, обидва безпосередньо спираючись на спадщину Костомарова.
