Зміст
Генетична соціологія. «Початки громадянства»
Звернення до соціології
У пізній період творчості Грушевський дедалі більше звертався до соціології. Цей інтерес мав і наукові, і політичні причини. Наукові – прагнення зрозуміти загальні закономірності суспільного розвитку, що стоять за конкретними історичними подіями. Політичні – досвід революції 1917 – 1920 років, що поставила питання про шляхи суспільних перетворень, про співвідношення національного і соціального, про природу держави і суспільства.
1919 року в еміграції Грушевський заснував Український соціологічний інститут, що діяв у Празі і Відні. Інститут мав на меті вивчення суспільних процесів, підготовку українських соціологів, видання соціологічної літератури. Головною працею Грушевського в цій галузі стала книга «Початки громадянства (генетична соціологія)», видана 1921 року у Відні.
Генетична соціологія
«Генетична соціологія» – це соціологія, що вивчає походження («генезис») суспільних інституцій: сім'ї, роду, племені, власності, права, релігії, держави. Грушевський, спираючись на величезний етнографічний і антропологічний матеріал, досліджує, як виникали і розвивалися ці інституції у первісних суспільствах різних народів світу.
Методологічно Грушевський спирався передусім на французьку соціологічну школу Еміля Дюркгейма, яка розглядала суспільні факти як реальності особливого роду, що не зводяться до індивідуальної психології. Від Дюркгейма він запозичив ідею колективних уявлень, що визначають поведінку людей у суспільстві, і ідею соціальної солідарності як основи суспільного життя. Але він критично переосмислював дюркгеймівську соціологію, доповнюючи її власними спостереженнями і висновками.
Критика монізму
Важливою особливістю соціології Грушевського є критика моністичних концепцій суспільного розвитку. Монізм – це спроба пояснити весь суспільний розвиток одним чинником: економічним (марксизм), географічним (Бокль), біологічним (соціальний дарвінізм), психологічним (Тард). Грушевський відкинув такий підхід. Суспільний розвиток, на його думку, визначається багатьма чинниками – економічними, географічними, психологічними, релігійними, політичними, – які взаємодіють між собою, і жоден з них не можна вважати єдиним визначальним.
Ця позиція протиставляла Грушевського насамперед марксизму з його економічним детермінізмом. Не заперечуючи значення економічних чинників, Грушевський наголошував, що вони не є єдиними і не завжди найважливішими. Духовна культура, національна свідомість, релігійні уявлення мають власну логіку розвитку і можуть визначати економічні процеси не менше, ніж визначаються ними.
Індивідуалізм і колективізм
Найцікавішим висновком соціологічних досліджень Грушевського є ідея про вирішальну роль в історії «конкуренції індивідуалістичних і колективістичних тенденцій і періодичного чергування то одних, то інших». Суспільний розвиток, на його думку, не є лінійним рухом в одному напрямку, а має ритмічний, хвилеподібний характер: періоди переважання індивідуалізму змінюються періодами переважання колективізму, і навпаки.
У первісних суспільствах переважав колективізм: людина була невід'ємною частиною роду, племені, громади, її інтереси підпорядковувалися інтересам колективу. Згодом, з розвитком приватної власності, держави, станової нерівності, набирав сили індивідуалізм. Новітній «цивілізований лад», з його капіталістичною економікою, класовою боротьбою, конкуренцією, на думку Грушевського, є вершиною індивідуалізму.
Свою добу Грушевський розумів як реакцію проти «індивідуалізму і класовості… новітнього “цивілізованого ладу”» і як поворот до колективізму і солідарності. Революції XX століття, соціалістичні рухи, кооперація, профспілки – усе це вияви цього повороту. Але він підкреслював, що новий колективізм не повинен знищувати особистість, як це було в первісних суспільствах; він має бути колективізмом вільних особистостей, що добровільно об'єднуються для спільного блага.
Ритм історії
Ідея ритму історії, чергування індивідуалістичних і колективістичних тенденцій, має глибокий філософський зміст. Вона заперечує як оптимістичну віру в лінійний прогрес, характерну для Просвітництва і позитивізму, так і песимістичні концепції занепаду. Історія – це не рух від гіршого до кращого і не рух від кращого до гіршого, а складний ритмічний процес, у якому кожна епоха має свої здобутки і свої втрати.
Ця ідея близька до циклічних концепцій історії, що розвивалися в той самий час Освальдом Шпенглером («Занепад Європи», 1918 – 1922) і пізніше Арнольдом Тойнбі. Але Грушевський, на відміну від Шпенглера, не був песимістом: він вірив, що поворот до колективізму і солідарності може відкрити нову, кращу епоху в історії людства.
Соціологія і національне питання
Соціологічні дослідження Грушевського мали і безпосереднє відношення до національного питання. Нація, на його думку, – це одна з форм колективного життя людей, що виникає історично на основі спільної мови, культури, території, історичної долі. Нація не є вічною сутністю, але й не є штучним утворенням: вона – реальна соціальна спільнота, що має власні інтереси і право на самостійний розвиток.
Грушевський вважав, що колективістичні тенденції його доби мають поєднуватися з національним відродженням поневолених народів. Колективізм не повинен бути інтернаціональним у сенсі знищення націй; навпаки, він має реалізуватися через національні спільноти, кожна з яких самостійно організує своє життя на засадах солідарності і справедливості.
Значення соціологічних праць
Соціологічні праці Грушевського, особливо «Початки громадянства», стали важливим внеском в українську і світову соціологію. Вони засвідчують, що Грушевський був не лише істориком, а й оригінальним соціологом, що прагнув осмислити загальні закономірності суспільного розвитку. Його критика моністичних концепцій, ідея ритмічного чергування індивідуалістичних і колективістичних тенденцій, прагнення поєднати соціальну солідарність зі свободою особистості і з національним відродженням – ці ідеї не втратили значення і сьогодні.
