Зміст
Життя і діяльність Михайла Грушевського
Історик і будівничий держави
Михайло Грушевський – найвидатніший український історик, організатор науки, політичний і державний діяч, перший голова Української Центральної Ради. Людина безмежної енергії і працелюбності, він залишив понад дві тисячі праць, серед яких – десятитомна «Історія України-Руси» і п'ятитомна «Історія української літератури». За висловом дослідника, Грушевський-історик відкрив новий етап в українській історіографії і дав українському народові «наукову базу його національної ідеології». Водночас він був не лише істориком-дослідником, а й мислителем, що створив цілісну історіософську і соціологічну концепцію, яка визначила розуміння української історії протягом століття.
Походження і освіта
Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня (17 вересня за старим стилем) 1866 року в місті Холм (нині Хелм, Польща) в родині вчителя. Його батько, Сергій Грушевський, був педагогом, автором популярних підручників церковнослов'янської мови, і завдяки цьому родина мала достаток. Михайло виховувався в атмосфері любові до української культури, хоча родина жила переважно на Кавказі, куди батька перевели по службі.
Середню освіту Грушевський здобув у Тифліській гімназії (1880 – 1886). Уже тоді він захоплювався українською історією і літературою, читав Шевченка, Костомарова, Куліша, писав перші літературні спроби. У 1886 – 1890 роках він навчався на історико-філологічному факультеті Університету святого Володимира в Києві, де його вчителем був видатний історик Володимир Антонович – засновник київської документальної історичної школи. Під керівництвом Антоновича Грушевський написав кілька наукових праць, зокрема «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия» (1891), що була відзначена золотою медаллю.
Львівський період
1894 року, після захисту магістерської дисертації «Барское староство», Грушевський за рекомендацією Антоновича очолив новостворену у Львівському університеті кафедру «всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи», що фактично була кафедрою історії України. Тут розпочався найплідніший період його наукової діяльності.
У Львові Грушевський реорганізував Наукове товариство імені Шевченка, яке він очолював у 1897 – 1914 роках, перетворивши його на фактичну українську академію наук. Він був головним редактором «Записок НТШ» (з 1895 року), разом з Іваном Франком заснував і редагував «Літературно-науковий вістник» (1898). Тут він виховав цілу плеяду учнів – Мирона Кордубу, Степана Томашівського, Івана Крип'якевича, Миколу Чубатого та інших, – які склали «львівську школу» Грушевського.
1898 року вийшов перший том «Історії України-Руси» – головної праці Грушевського, над якою він працював до кінця життя. Усього вийшло десять томів (останній – 1936 року, посмертно), що охоплювали історію України від найдавніших часів до середини XVII століття.
Грушевський брав участь і в політичному житті Галичини: 1899 року він став одним із засновників і заступником голови Української національно-демократичної партії.
Петербург і Київ
Під час революції 1905 – 1907 років Грушевський тривалий час жив у Петербурзі, брав участь у роботі української фракції I Державної думи, українського клубу і редакції «Украинского вестника». Він також активно діяв у Києві: став співзасновником газети «Рада» (1906), редактором журналу «Україна» (1907), засновником і головою Українського наукового товариства (1907), переніс до Києва видання «Літературно-наукового вістника».
У листопаді 1914 року, після початку Першої світової війни, Грушевського, що повернувся з Галичини до Києва, заарештували як «мазепинця» і «австрофіла» і вислали до Симбірська, згодом – до Казані, а 1916 року – до Москви під нагляд поліції.
Голова Центральної Ради
У березні 1917 року, після Лютневої революції, Грушевського було обрано головою Української Центральної Ради, і він повернувся до Києва. Він став натхненником розбудови української державності: під його керівництвом Центральна Рада пройшла шлях від вимоги автономії України в складі федеративної Росії до проголошення IV Універсалом (22 січня 1918 року) незалежності Української Народної Республіки. 29 квітня 1918 року Центральна Рада обрала Грушевського Президентом УНР, але того ж дня внаслідок гетьманського перевороту влада перейшла до Павла Скоропадського.
Еміграція і повернення
У 1919 році Грушевський виїхав за кордон. В еміграції він організував Український соціологічний інститут (1919, Прага – Відень), заснував і редагував часопис «Борітеся – поборете!» (1920 – 1922), повернувся до активної наукової роботи. 1921 року вийшла його праця «Початки громадянства (генетична соціологія)».
1923 року Грушевського обрали академіком Всеукраїнської академії наук, і в березні 1924 року він з дозволу радянської влади повернувся до Києва. Тут він розгорнув широку науково-організаційну діяльність: очолив історичну секцію ВУАН, відновив видання журналу «Україна», продовжував «Історію України-Руси» і «Історію української літератури». 1929 року його обрали академіком АН СРСР.
Але в умовах зростання сталінського тоталітаризму діяльність Грушевського стала неможливою. У березні 1931 року його заарештували за звинуваченням у керівництві вигаданою «контрреволюційною організацією» «Український національний центр». Хоча невдовзі його звільнили, він був змушений переїхати до Москви, де перебував під наглядом. Помер Михайло Грушевський у листопаді 1934 року в Кисловодську за загадкових обставин після хірургічної операції. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Спадщина
Грушевський залишив величезну наукову спадщину і численних учнів у Львові і Києві. Його історіософські і соціологічні ідеї, викладені в «Історії України-Руси», у статті «Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (1904), у «Початках громадянства», у публіцистичних працях «Хто такі українці і чого вони хочуть» (1917), «На порозі Нової України» (1918) та інших, визначили розуміння української історії і національної ідеї протягом XX століття. У наступних розділах ми розглянемо основні з них.
