михайло.грушевський:звичайна.схема.руської.історії

«Звичайна схема "руської" історії» – концепція окремішності

Офіційна схема

Наприкінці XIX – на початку XX століття в російській історичній науці панувала схема історії, яку Грушевський назвав «звичайною схемою “руської” історії». Згідно з нею, історія Русі починалася з Київської держави, потім переходила до Володимиро-Суздальського князівства, далі – до Московського царства і, нарешті, до Російської імперії. Ця схема, що сягала ще московських книжників XVI століття і була закріплена в працях Карамзіна, Соловйова, Ключевського, розглядала Київську Русь як перший етап історії Росії, а українців і білорусів – як «гілки» єдиного «общерусского» народу.

У такій схемі історія українського народу після XIII століття фактично зникала: вона або ігнорувалася, або розглядалася як «провінційна» історія, що відокремилася від головного русла і повернулася до нього лише з «возз'єднанням» 1654 року. Українці виявлялися народом без власної історії, «неісторичним» народом, що існував лише як етнографічна маса.

Стаття 1904 року

1904 року Грушевський опублікував статтю «Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства». Ця невелика стаття стала однією з найважливіших праць в історії української науки. У ній Грушевський рішуче відкинув офіційну схему і запропонував нову, «раціональну» схему історії східного слов'янства.

Головна теза статті: «общеруська» народність і «общеруська» історія – це продукт міфотворчості, а не наукова реальність. Насправді існують окремі народності – українська («українсько-руська»), великоруська, білоруська, – кожна з яких має власну історію. Ці історії мають спільні точки дотику, але не можуть бути зведені до однієї «общеруської» історії.

Київ і Москва

Найважливіше положення статті стосується співвідношення Київської Русі і Московської держави. У «українсько-руській» і «великоруській» народностях Грушевський вбачав корені і висхідні пункти двох різних історій. Київська держава, на його думку, є творінням українсько-руської народності, а Володимиро-Московська держава XII – XIV століть – творінням великоруської. І ця держава, за його висловом, «не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської».

Це було революційне твердження. Воно означало, що Київська Русь – передусім етап української історії, а не російської; що історія Росії починається не з Києва, а з Володимиро-Суздальського князівства; що претензії Москви на київську спадщину є історично необґрунтованими. Київська Русь – це українська держава, і її спадкоємцями є Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руська держава (в її українській частині), козацька Україна.

Аргументи Грушевського

Свою концепцію Грушевський обґрунтовував низкою аргументів. По-перше, етнографічних: населення Київської землі, як показують археологічні і писемні джерела, було безпосередніми предками сучасних українців, тоді як Володимиро-Суздальська земля була заселена іншими племенами (переважно в'ятичами, кривичами і угро-фінськими народами), які стали основою великоросів.

По-друге, політичних: Володимиро-Суздальське князівство від самого початку розвивалося як окрема держава, з іншим суспільним устроєм і політичною культурою. Андрій Боголюбський, захопивши і зруйнувавши Київ 1169 року, не переніс столицю з Києва до Володимира, а лише послабив суперника. Отже, «перенесення» державного центру з Києва на північний схід – міф.

По-третє, культурних: культура Київської Русі мала безпосереднє продовження в Галицько-Волинському князівстві і українських землях Литовсько-Руської держави, тоді як культура Московщини розвивалася під іншими впливами і мала інший характер.

Неперервність української історії

Найважливіший висновок Грушевського – неперервність історії українського народу від найдавніших часів до сучасності. Українська історія не обривається з занепадом Києва, а продовжується в Галицько-Волинській державі, у Литовсько-Руській державі, у козацькій Україні, у Гетьманщині, у національному відродженні XIX століття. Державність переривалася, але народ і його історія залишалися.

Цю неперервність Грушевський і показав у «Історії України-Руси». Сама назва – «Україна-Русь» – виражала ідею тяглості: від Русі (Київської) до України (козацької і сучасної) – одна історія одного народу. Саме тому Грушевський наполягав на подвійній назві, щоб підкреслити, що давня «Русь» і новочасна «Україна» – одне і те саме.

Раціональний уклад історії

Запропонована Грушевським «раціональна» схема історії східного слов'янства передбачала окремий виклад історії кожного з трьох народів – українського, білоруського і великоруського, – з урахуванням їх взаємовпливів. Він вважав, що таке розмежування не лише відповідає науковій істині, а й корисне для розуміння кожної з історій. «Общеруська» схема, змішуючи різні історії, затемнювала їх специфіку і заважала їх науковому вивченню.

Ця схема поступово утвердилася в науці. Вона лягла в основу української історіографії XX століття, а згодом, після розпаду СРСР, була визнана і більшістю зарубіжних істориків. Водночас вона й досі викликає опір з боку тих, хто дотримується «общеруської» концепції.

Значення концепції

Стаття Грушевського 1904 року і вся його концепція окремішності української історії мали величезне не лише наукове, а й політичне значення. Вони дали українському народові наукове обґрунтування його права на окреме національне існування, на власну історію і власну державу. Саме тому Грушевського називали «батьком української історії», а його концепцію – «науковою базою національної ідеології». Без цієї концепції неможливо уявити ні українську революцію 1917 – 1920 років, ні незалежну Україну.

михайло.грушевський/звичайна.схема.руської.історії.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів