Користувальницькі налаштування

Налаштування сайту


михайло.грушевський:народ.як.герой.історії

Народ як «єдиний герой історії». Народницька історіософія

Народницька традиція

Головне джерело і наріжний камінь своєї історіософії Грушевський окреслив у автобіографічних нотатках так: він «був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від Кирило-Мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власті вина лежить на стороні власті, бо інтереси трудового народу – се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі… народові недобре, се його право обрахуватися з нею».

У цих словах – уся суть народницької історіософії. Головне в історії – не держава, не влада, не правителі, а народ, його інтереси, його життя, його добробут. Держава виправдана лише тією мірою, якою вона служить народові; якщо ж вона гнобить народ, народ має право повстати проти неї. Отже, в конфлікті народу і влади моральна правота завжди на боці народу.

Ця традиція, як зазначає сам Грушевський, походить від кирило-мефодіївців – Костомарова з його «Книгами буття», – і пройшла через Антоновича і Драгоманова. Грушевський успадкував і розвинув її, надавши їй систематичного наукового обґрунтування.

Народ як герой історії

Центральна ідея історіософії Грушевського – народ як «єдиний герой історії». Не окремі видатні особи, не князі, гетьмани чи царі, а народ – широкі маси, що живуть, працюють, творять культуру, – є справжнім творцем історії. Історія – це насамперед історія народу, його побуту, господарства, культури, світогляду, а не лише історія держав і війн.

Саме народ пов'язує різні історичні періоди «в одну цілість». Держави виникають і гинуть, династії змінюються, кордони пересуваються, але народ залишається, зберігаючи свою мову, культуру, традиції, свідомість спільного походження і спільної долі. Тому історія народу безперервна, навіть коли його державність переривається.

Ця ідея мала особливе значення для українців. Українська державність кілька разів переривалася – після занепаду Київської Русі, після падіння Галицько-Волинського князівства, після ліквідації Гетьманщини. Якби історію розглядати як історію держави, то українська історія виглядала б як низка розрізнених епізодів, а в багатьох періодах її просто не було б. Розглядаючи ж історію як історію народу, Грушевський довів неперервність історії українського народу всупереч перервності його державності.

Пріоритет громади

Наголошуючи на пріоритетності розвитку «громади», тобто народної спільноти з її самоврядуванням, Грушевський не був, проте, антидержавником. Він не применшував «ціни держави як культурної поступової форми». Держава, на його думку, – важлива форма організації народного життя, що може сприяти розвиткові культури, освіти, господарства. Але вона має цінність не сама по собі, а лише як засіб служіння народові.

Ця позиція відрізняла Грушевського як від прихильників державницької школи (яка пізніше сформувалася в українській історіографії – В. Липинський, С. Томашівський, Д. Дорошенко), що бачили в державі головний чинник історії, так і від крайніх народників, що заперечували будь-яку цінність держави. Грушевський займав проміжну позицію: народ первинний, держава – вторинна, але важлива.

Еволюція світогляду

Світогляд Грушевського пройшов певну еволюцію. Він розвивався від романтичного народництва, успадкованого від кирило-мефодіївців і Костомарова, через «позитивне», зорієнтоване на ідеї Генрі Бокля, Огюста Конта, Герберта Спенсера, народництво до народництва, обґрунтованого в критично переосмисленій соціології Еміля Дюркгейма і його школи.

На ранньому етапі в історіософії Грушевського переважали романтичні мотиви: ідеалізація народу, його волелюбності, демократизму, культури. На позитивістському етапі він прагнув до наукового, об'єктивного вивчення історії, спираючись на документальні джерела і виявляючи закономірності історичного процесу. На пізньому етапі він звертається до соціології, прагнучи виявити загальні закони суспільного розвитку.

Історик-соціолог

З 1909 року Грушевський усвідомлює і називає себе не просто істориком, а «істориком-соціологом». Це означало, що він прагне не лише описувати історичні події, а й пояснювати їх, виявляючи загальні закономірності суспільного розвитку. Соціологію він тлумачив як науку «про певні загальні й постійні тенденції і форми соціального розвитку» та його ритм.

Водночас Грушевський не був теоретиком-систематиком, як Драгоманов чи Липинський. За способом мислення він був радше соціологізуючим позитивістом-емпіриком, ніж теоретизуючим історіософом. Його концепції виростали з конкретного історичного матеріалу, з величезної праці над джерелами, а не з абстрактних філософських побудов. У цьому – і сила, і обмеженість його історіософії.

Метод «Історії України-Руси»

Головна праця Грушевського – «Історія України-Руси» – втілила його історіософські принципи. Вона охоплює історію українського народу від найдавніших часів (від первісних культур на території України) до середини XVII століття. Грушевський розглядає в ній не лише політичну історію, а й історію господарства, суспільного устрою, права, культури, релігії, побуту. Його метод – синтетичний: він прагне показати історію народу в усій її повноті і багатогранності.

Особливістю «Історії України-Руси» є величезна джерелознавча база: Грушевський залучив тисячі документів, літописів, археологічних матеріалів, праць попередників. Кожне положення він підкріплював посиланнями на джерела, а в примітках детально розглядав суперечливі питання і різні точки зору. Це робило його працю не лише історичним наративом, а й енциклопедією знань про українську історію.

Критика і оцінки

Народницька історіософія Грушевського зазнавала критики з різних боків. Представники державницької школи (Липинський, Томашівський) дорікали йому в недооцінці ролі держави, еліти, видатних особистостей, у надмірній ідеалізації народу. Марксисти критикували його за «буржуазний націоналізм» і нехтування класовою боротьбою. Сучасні дослідники відзначають і певний схематизм його концепції.

Проте значення історіософії Грушевського для української культури важко переоцінити. Вона дала українському народові свідомість безперервності його історії, окремішності від інших народів, права на самостійний розвиток. Вона стала науковою основою української національної ідеї і надихала покоління борців за українську державність.

михайло.грушевський/народ.як.герой.історії.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів