Користувальницькі налаштування

Налаштування сайту


сильвестр.гогоцький:християнська.філософія.і.гегель

Програма християнської філософії. Гогоцький і Гегель

Завдання християнської філософії

Філософський світогляд Гогоцького сформувався як результат критичного переосмислення здобутків західноєвропейського і особливо німецького ідеалізму на ґрунті релігійно-православної традиції. Як і інші мислителі, що виросли в стінах Київської духовної академії, – Орест Новицький, Петро Авсенєв, Памфіл Юркевич, – він прагнув розбудувати християнсько-православну філософію, здатну подолати крайнощі раціоналізму і емпіризму у вищій злагоді віри і розуму.

Ця програма мала глибоке коріння в українській філософській традиції. Ще професори Києво-Могилянської академії XVII – XVIII століть прагнули поєднати православну віру з європейською вченістю. У XIX столітті це завдання постало в нових умовах: тепер ішлося не про засвоєння схоластики і ранньої новочасної філософії, а про діалог з могутніми системами німецького класичного ідеалізму, які претендували на остаточне розв'язання всіх філософських проблем.

Гогоцький вважав, що німецька філософія зробила величезний внесок у розвиток людської думки, але водночас має суттєві вади. Її головна вада – однобічність: раціоналізм абсолютизує розум і нехтує вірою і почуттям, емпіризм абсолютизує досвід і нехтує ідеальним виміром буття. Справжня філософія повинна подолати цю однобічність, поєднавши розум і віру, ідеальне і реальне, загальне і окреме.

Віра і розум

Центральною проблемою філософії Гогоцького є співвідношення віри і розуму. На відміну від багатьох західних мислителів, які або підпорядковували віру розуму (раціоналізм, деїзм), або розум вірі (фідеїзм, традиціоналізм), Гогоцький прагне до їх гармонійного поєднання. Віра і розум, на його думку, не суперечать одне одному, бо обидва походять від одного джерела – Бога. Розум пізнає світ у його загальних закономірностях; віра відкриває вищі істини, що перевищують можливості розуму, але не суперечать йому.

Більше того, Гогоцький вважав, що розум, доведений до своїх меж, сам приходить до визнання вищої, надрозумової істини. Справжня філософія не відкидає віри, а поглиблює її, розкриваючи її розумний зміст. А віра, своєю чергою, дає розумові орієнтир, вберігає його від помилок і самовпевненості. Ця думка, що сягає Августина і Ансельма Кентерберійського («віра, що шукає розуміння»), у Гогоцького отримує нове обґрунтування на основі німецької філософії.

Критика Канта

Першою великою філософською працею Гогоцького став «Критический взгляд на философию Канта» (1847) – одне з перших у Російській імперії дисертаційних досліджень філософії Канта. Гогоцький високо цінує Канта як мислителя, що здійснив «коперниканський переворот» у філософії, показавши активну роль суб'єкта в пізнанні. Але водночас він критикує кантівський агностицизм – твердження про непізнаваність «речей у собі» і про неможливість теоретичного пізнання Бога, душі, свободи.

Гогоцький вважає, що Кант, обмеживши розум сферою досвіду, позбавив його здатності осягати вищі істини, і тим самим відкрив шлях для скептицизму. Водночас він позитивно оцінює кантівську практичну філософію з її ідеєю морального закону і обґрунтуванням віри в Бога і безсмертя на моральних засадах. Кант, отже, для Гогоцького – мислитель, що правильно поставив проблеми, але не зміг їх остаточно розв'язати.

Гегель

Найбільший вплив на Гогоцького мала філософія Гегеля. Йому він присвятив докторську дисертацію «Діалектична система Гегеля, її позитивні якості і вади» (1850) і окрему працю «Обозрение системы философии Гегеля» (1860). Гогоцький був знавцем і прихильником ідей Гегеля, хоча й не гегельянцем у власному розумінні слова.

Гегель приваблював Гогоцького передусім своєю ідеєю розвитку. Світ для Гегеля – не застигла сукупність речей, а процес саморозвитку абсолютного духу, що проходить через логічні категорії, природу, людську історію, мистецтво, релігію і філософію, поки не досягає самопізнання. Діалектичний метод – рух через протиріччя до вищої єдності – дозволяв осмислити світ як ціле, що розвивається. Ця ідея розвитку, на думку Гогоцького, є найбільшим досягненням німецької філософії.

Приваблювала Гогоцького і гегелівська ідея історії філософії як закономірного процесу, в якому кожна система є необхідним моментом розвитку єдиної філософської істини. Саме під впливом Гегеля Гогоцький став розглядати історію філософії як науку, а не як збірку окремих думок.

Критика Гегеля

Водночас Гогоцький критикує Гегеля за панлогізм – зведення всього буття до логічного процесу, до мислення. Для Гегеля абсолют є розумом, ідеєю, і все, що існує, є лише проявом цієї ідеї. Гогоцький вважає, що таке розуміння не відповідає християнському уявленню про Бога як особу, як живого Творця, що вільно створює світ. Гегелівський абсолют – безособовий, він не має свободи, бо підпорядкований необхідності логічного розвитку.

Крім того, Гогоцький критикує гегелівське розуміння відношення філософії і релігії. Для Гегеля релігія – лише нижчий щабель розвитку духу порівняно з філософією: релігія виражає абсолютну істину в образах і уявленнях, а філософія – в поняттях. Отже, філософія стоїть вище за релігію. Гогоцький не погоджується з цим: релігія, на його думку, містить істини, що не можуть бути повністю виражені в поняттях, і тому не може бути «знята» філософією.

«Оправославлення» німецького ідеалізму

Шлях до справжньої християнської філософії Гогоцький бачив у синтезі гегелівського вчення з православною ортодоксією. Дослідниця київської академічної філософії М. Ткачук характеризує цю програму як «оправославлення» німецького ідеалізму. Тобто Гогоцький прагнув взяти з гегелівської філософії її найцінніші надбання – ідею розвитку, діалектичний метод, системність, історизм – і поєднати їх з православним розумінням Бога як особи, світу як творіння, людини як образу Божого.

Таку позицію можна назвати неортодоксальним теїзмом: Гогоцький визнає особистого Бога-Творця, але розуміє Його відношення до світу не як зовнішнє, механічне, а як внутрішнє, живе, діалектичне. Бог не лише створив світ, а й постійно присутній у ньому, спрямовуючи його розвиток до досконалості. Історія світу і людства – це процес поступового здійснення Божого задуму.

Зв'язок з українською традицією

Дослідники (М. Ткачук, І. Фіцик) звертають увагу на зв'язок поглядів Гогоцького з українською філософською традицією. Ідея поєднання віри і розуму, характерна для Києво-Могилянської академії; увага до цілісності людини, характерна для «філософії серця»; історизм і ідея розвитку, що мали коріння в українській історіософії від Іларіона, – усе це знаходить відображення в філософії Гогоцького, хоча й у новій, гегелівській формі.

Водночас Гогоцький, на відміну від свого молодшого колеги Памфіла Юркевича, менше наголошує на ролі серця і почуття в пізнанні і більше – на ролі розуму і понятійного мислення. Його філософія – це, так би мовити, «розумова» гілка київської академічної філософії, тоді як філософія Юркевича – «сердечна». Разом вони представляють два полюси одного філософського руху, спрямованого на створення цілісного християнського світогляду.

сильвестр.гогоцький/християнська.філософія.і.гегель.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів