Зміст
Історія філософії як наука
Становлення історико-філософської науки
Найзначнішим є доробок Гогоцького в галузі історії філософії. З його іменем пов'язані одні з перших на східнослов'янському ґрунті вагомих кроків у розбудові теорії, методології та історіографії історії філософії, у ствердженні її як самостійної наукової дисципліни. До Гогоцького історія філософії в Російській імперії викладалася переважно як допоміжний розділ курсу філософії або як збірка відомостей про окремих мислителів, без глибокого осмислення її предмета і методу.
Гогоцький, спираючись на досвід німецької історико-філософської науки – праці Гегеля, Теннемана, Ріттера, Ердмана, Ціллера, – поставив питання про природу історії філософії як науки, про її предмет, метод, періодизацію. Головні його праці в цій галузі – «Введение в историю философии» (1872) і «Философия XVII и XVIII в. в сравнении с философиею XIX в.» (1878 – 1884).
Предмет історії філософії
Предметом історії філософії, за Гогоцьким, є розвиток філософської думки людства – не просто послідовність окремих учень, а закономірний процес, у якому кожна система пов'язана з попередніми і наступними, кожна відображає певний ступінь розвитку людського духу. Історія філософії, отже, – це історія розвитку людського розуму в його прагненні осягнути найвищі питання буття.
Тут виразно відчувається вплив Гегеля, для якого історія філософії була історією розвитку абсолютної ідеї, а кожна філософська система – необхідним моментом цього розвитку. Але Гогоцький пом'якшує гегелівський схематизм. Він не вважає, що кожна система є лише сходинкою до гегелівської філософії як вершини; він визнає самостійну цінність кожного вчення і наголошує на ролі особистості мислителя, на впливі культурних і історичних умов.
Метод історії філософії
Важливою заслугою Гогоцького є розробка методу історико-філософського дослідження. Він вимагав поєднання кількох підходів. По-перше, точного вивчення джерел – творів самих філософів, а не їх переказів. По-друге, розуміння внутрішньої логіки кожного вчення, його основних принципів і їх розгортання. По-третє, з'ясування історичних умов, у яких виникло вчення, його зв'язків з культурою, релігією, наукою, суспільним життям епохи. По-четверте, оцінки вчення з погляду загального розвитку філософської думки – що нового воно внесло, які питання поставило, які проблеми залишило невирішеними.
Цей метод, що поєднує історичний і логічний підходи, був передовим для свого часу. Він дозволяв уникнути двох крайнощів: суто описового, «доксографічного» підходу, що обмежується переказом думок, і суто спекулятивного, що підганяє історію під заздалегідь задану схему.
Філософія середніх віків
Однією з перших історико-філософських праць Гогоцького була дисертація «О характере философии средних веков» (1849). У той час середньовічна філософія в Європі часто оцінювалася негативно: просвітники вважали середньовіччя «темними віками», а схоластику – безплідним мудруванням. Гогоцький виступив проти такого спрощеного погляду.
Він показав, що середньовічна філософія мала власний характер і власні досягнення. Її головною рисою було прагнення поєднати віру і розум, християнське одкровення і античну філософію. Схоластика, попри всі свої вади, розробила тонкий понятійний апарат, поставила глибокі питання про відношення загального і окремого (проблема універсалій), про співвідношення сутності й існування, про свободу волі. Без неї неможливо зрозуміти новочасну філософію, яка багато в чому виросла з неї.
Цей позитивний погляд на середньовічну філософію відповідав загальній програмі Гогоцького: для нього середньовіччя було епохою, коли синтез віри і розуму, до якого він прагнув, уже частково здійснювався.
Філософія Нового часу
У праці «Философия XVII и XVIII в. в сравнении с философиею XIX в. и отношение той и другой к образованию» Гогоцький дає широку картину розвитку новочасної філософії. Він розглядає раціоналізм (Декарт, Спіноза, Ляйбніц), емпіризм (Бекон, Локк, Юм), французьке Просвітництво, німецький класичний ідеалізм. Особливу увагу він приділяє зв'язкові філософії з освітою і вихованням: кожна філософська епоха, на його думку, формує певний ідеал людини і певну систему освіти.
Філософію XVII – XVIII століть Гогоцький характеризує як епоху однобічного розвитку: раціоналізм абсолютизував розум, емпіризм – досвід, і обидва напрями зрештою прийшли до кризи. Філософія XIX століття, починаючи з Канта, прагне подолати цю однобічність, поєднати розум і досвід, ідеальне і реальне. Але й вона, на думку Гогоцького, не досягла повного синтезу, бо або впадала в панлогізм (Гегель), або поверталася до емпіризму і матеріалізму (позитивізм, вульгарний матеріалізм середини століття).
Історіографія
Гогоцький приділяв увагу і історіографії історії філософії – історії самої історико-філософської науки. Він розглядав, як розвивалося розуміння історії філософії від Аристотеля, що в першій книзі «Метафізики» дав перший огляд попередніх учень, через Діогена Лаертського і середньовічних доксографів до новочасних істориків філософії. Цей розгляд мав показати, що історія філософії поступово ставала наукою, і що Гогоцький стоїть у руслі цієї традиції.
Значення історико-філософських праць
Праці Гогоцького з історії філософії мали велике значення для розвитку філософської освіти в Російській імперії. Вони заклали основи історико-філософської науки, визначили її предмет і метод, дали систематичний огляд розвитку філософської думки. Поколінням студентів Київського університету і інших навчальних закладів вони відкривали світ європейської філософії.
Сучасні дослідники (І. Фіцик, М. Ткачук) оцінюють Гогоцького як фундатора історико-філософської науки в Україні. Його ідеї про історію філософії як закономірний процес розвитку людського духу, про поєднання історичного і логічного методів, про зв'язок філософії з культурою і освітою не втратили значення і сьогодні.
