Висновки
Тарас Шевченко (1814 – 1861) – поет і художник, засновник нової української літератури, людина, що пройшла шлях від кріпака до академіка і від академіка до засланця. Він не був філософом у фаховому сенсі слова, але світоглядні ідеї, втілені в його творчості, визначили характер осмислення сутності людини і світу, етичного ідеалу, національної ідеї в українській культурі з середини XIX століття.
Світорозуміння Шевченка характеризується антропоцентризмом – зосередженістю на конкретній, живій, страждаючій людині, – і кордоцентризмом, що пов'язує його з українською «філософією серця» від Сковороди. Світ постає в його творчості як арена глобального конфлікту Добра і Зла, а глибокий трагізм, що випливає з прийняття на себе трагедії рідного народу, не переходить у зневіру: «Караюсь, мучуся… але не каюсь!»
Історіософія Шевченка поєднує оспівування козацької слави з критичним осмисленням трагічних сторінок історії («Розрита могила», «Великий льох»). Його національна ідея, найповніше викладена в «Посланії», утверджує право кожного народу на «свою хату», в якій «своя й правда, і сила, і воля», нерозривність національного і соціального визволення, братерство вільних народів і віру в «сім'ю вольну, нову».
Центральні категорії соціальної і моральної філософії Шевченка – правда і воля. Він гостро критикує кріпацтво, деспотизм, лицемірство, утверджує гідність кожної людини як образу Божого, підносить образ жінки-матері, мріє про демократичний устрій «з новим і праведним законом».
Релігійні погляди Шевченка поєднують глибоку особисту віру в Бога правди з гострою критикою офіційної церкви. Він постає як поет-пророк, покликаний «святую правду возвістить», а його есхатологічний ідеал – «оновлена земля», на якій не буде владик і рабів, а будуть вільні люди.
Отже, Шевченко – не творець філософської системи, а джерело світоглядних ідей, що живили українську думку протягом півтора століття. Традиція філософського шевченкознавства від Драгоманова і Франка до сучасних дослідників засвідчує невичерпність його спадщини.
