Користувальницькі налаштування

Налаштування сайту


тарас.шевченко:основи.світорозуміння.шевченка

Основи світорозуміння – людина, серце, трагізм

Антропоцентризм

Особливістю світорозуміння Шевченка, на думку Дмитра Чижевського, є притаманний його життєвій позиції «антропоцентризм». У центрі світу, змальованого Шевченком, перебуває людина – але не абстрактна людина взагалі, як у раціоналістичній філософії, а конкретна, жива, страждаюча людина: кріпак і кріпачка, покритка і сирота, козак і бурлака, солдат і в'язень. І передусім – сам поет у співвіднесенні з його світом, світом його народу. Усе, про що б ішлося в творах Шевченка, осяяне особистим ставленням автора і є результатом заломлення побаченого, осмисленого і пережитого крізь призму його особистого етичного ідеалу.

Цей антропоцентризм має глибоко гуманістичний зміст. Людина для Шевченка – найвища цінність, і будь-яке приниження людської гідності – найтяжчий злочин. Найпростіша, найбідніша, найпринижена людина – кріпачка, покритка, наймичка – варта не менше, а може, й більше, ніж цар чи пан. Саме таким людям присвячені найпроникливіші його твори: «Катерина», «Наймичка», «Відьма», «Марина», «Петрусь».

Кордоцентризм

Друга характерна риса світорозуміння Шевченка – кордоцентризм, тобто зосередженість на серці як осередку людського буття. У цьому Шевченко глибоко пов'язаний з традицією української «філософії серця», що йде від Сковороди, якого Шевченко знав і шанував. Серце в поезії Шевченка – найчастіше вживане слово, що означає не лише почуття, а всю глибину внутрішнього світу людини, її здатність любити, страждати, співчувати, розрізняти добро і зло.

Знання, що йде від серця, для Шевченка важливіше за знання, що йде від розуму. Він довіряє серцю більше, ніж книжній мудрості: «Серце б'ється – ожива!..», «Серце плаче…». Розум без серця, на його думку, може бути холодним і жорстоким; серце ж підказує людині правду, навіть коли розум мовчить. У цьому сенсі Шевченко – справжній «філософ серця», хоча й не формулює цієї філософії в поняттях, а виражає її в поетичних образах.

Конфлікт Добра і Зла

Світ у поезії Шевченка – арена глобального конфлікту Добра і Зла. Цей конфлікт проходить через усі сфери життя: через долю окремої людини, через історію народу, через відносини між народами. Зло для Шевченка має цілком конкретні обличчя: це кріпацтво і панська сваволя, царський деспотизм і імперське поневолення, лицемірство церковників і продажність можновладців. Добро – це правда, воля, любов, людська гідність.

Погляд на людину і світ крізь призму цього конфлікту позначений гострим відчуттям дисгармонії, що панує у світі. Світ, у якому живе поет, – не гармонійний космос, як у Сковороди, а розірваний, пошматований, сповнений несправедливості і страждань. Поет раз у раз з болем констатує, що правди на землі немає. Але водночас він вірить, що правда існує, що вона в Бога, і що зрештою вона переможе.

Цей «маніхейський», за висловом деяких дослідників, погляд на світ, що бачить у ньому протистояння двох сил, не перетворюється в Шевченка на безнадійний песимізм. Навпаки, усвідомлення зла – перший крок до боротьби з ним. Поет закликає не миритися зі злом, а протистояти йому: «Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає!»

Трагізм

Глобальний трагізм – ще одна риса, характерна для світовідчуття Шевченка. Трагедія сприймається ним як власна доля, зумовлена не лише обставинами особистого життя, а й прийняттям на себе трагедії буття рідного народу, України. Особиста доля поета і доля народу зливаються в одне: його страждання – це страждання народу, його надії – надії народу.

Трагізм Шевченка – не пасивне оплакування долі. Це трагізм боротьби, трагізм людини, яка знає, що її ідеали надто випереджають епоху, але не відмовляється від них. У «Щоденнику» і в поезіях періоду заслання Шевченко неодноразово повертається до теми самотності, до усвідомлення того, що він не може змінити світ. Але навіть у найтяжчі хвилини він не втрачає віри: «Караюсь, мучуся… але не каюсь!»

Цей рядок – чи не найкращий вираз шевченківського трагізму. Поет страждає, але не відмовляється від своїх переконань; він покараний, але не визнає свого покарання справедливим. Його трагізм – трагізм незламності.

Особистість і доля

Тема долі – одна з наскрізних у творчості Шевченка. Доля людини, доля народу, доля поета – усе це постійно стоїть у центрі його роздумів. Доля може бути жорстокою, несправедливою, але людина не повинна скорятися їй пасивно. Вона має право і обов'язок боротися за свою долю, за свою гідність.

Особливо виразно ця тема звучить у пізньому вірші «Доля» (1858), де поет звертається до своєї долі як до супутниці життя: «Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою». Ці рядки – своєрідний підсумок життя: попри всі страждання, поет пройшов свій шлях чесно, не зрадивши правди. І саме ця чистота совісті дає йому право сподіватися на «славу» – не земну славу, а вічну пам'ять народу.

Самотність і спілкування

Шевченко часто говорить про свою самотність. Він – сирота з дитинства, засланець, людина, що не мала родини. «Мені однаково, чи буду / Я жить в Україні, чи ні…» – починає він один з віршів, але тут же зізнається, що йому не однаково, чи злі люди присплять Україну. Самотність для нього – не втеча від людей, а умова зосередження, умова того «сердечного спілкування з Богом», яке дає змогу осягнути правду.

Водночас Шевченко – глибоко соціальна людина. Він прагне спілкування, дружби, любові. Його листи до друзів, його «Щоденник» сповнені тепла і щирості. Він вірить, що люди можуть і повинні жити в любові і братерстві. Саме ця віра надає його поезії високого етичного пафосу.

Значення основ світорозуміння

Отже, світорозуміння Шевченка ґрунтується на антропоцентризмі, кордоцентризмі, баченні світу як арени конфлікту Добра і Зла і глибокому трагізмі, що не переходить у зневіру. Ці риси пов'язують його з українською духовною традицією – від Сковороди з його філософією серця до полемістів з їхньою пристрасною боротьбою за правду, – і водночас роблять його творчість новим словом, що визначило подальший розвиток української думки. Як вважав Д. Чижевський, Шевченко став виразником тих рис українського духовного типу, які до нього були лише в зародку: емоційності, «сердечності», етичного максималізму, прагнення до правди і волі.

тарас.шевченко/основи.світорозуміння.шевченка.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів