Зміст
Соціальна і моральна філософія – правда і воля
Правда і воля
Центральні категорії соціальної і моральної філософії Шевченка – правда і воля. Ці два слова проходять через усю його творчість, утворюючи своєрідну вісь його етичного ідеалу. Правда – це справедливість, відповідність життя Божому закону і людській гідності. Воля – це свобода, незалежність, можливість людини і народу самим вирішувати свою долю. Без правди немає волі, без волі немає правди.
Важливо, що «правда» в Шевченка – не лише теоретична істина, а передусім моральна категорія. Правда – це те, як має бути, як повинні жити люди згідно з Божим законом і природою. Неправда – це гноблення, лицемірство, насильство, зневага до людини. Боротьба за правду – найвищий моральний обов'язок людини.
Критика кріпацтва
Найгостріша частина соціальної філософії Шевченка – критика кріпацтва. Сам колишній кріпак, він знав кріпацьку долю зсередини і описував її з пристрасним болем і гнівом. Кріпацтво для нього – найбільша неправда, що руйнує і поневоленого, і поневолювача.
У вірші «Сон» (1858) поет малює картину поневоленої України: «На панщині пшеницю жала, / Втомилася; не спочивать / Пішла в снопи, пошкандибала / Івана сина годувать». Кріпачка-мати, що годує дитину на панщині, мріє про те, що її син виросте вільним, – але знає, що на нього чекає та сама доля. Цей образ, сповнений простоти і глибини, став одним з найвідоміших у Шевченковій поезії.
Шевченко викриває не лише жорстокість окремих панів, а й саму систему, що дозволяє одним людям володіти іншими. Пани, що називають себе християнами, освіченими, патріотами, насправді «дерут з братів» шкуру, продають людей, як худобу, руйнують сім'ї. Їхнє християнство – лицемірство, їхня освіта – поверховість, їхній патріотизм – брехня.
Гідність людини
В основі соціальної критики Шевченка лежить ідея гідності людини. Кожна людина – образ Божий, і будь-яке приниження людини – образа Бога. Кріпак – така сама людина, як і пан; селянка – така сама, як і цариця. Ця ідея рівної гідності всіх людей має у Шевченка глибоке релігійне коріння, але водночас і виразно демократичний зміст.
Особливо виразно ця ідея звучить у вірші «Подражаніє 11 псалму» (1859), де поет, переспівуючи псалом, говорить від імені Бога: «Возвеличу / Малих отих рабів німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю слово». Бог стає на бік «малих», «німих», безправних, і поет – Його голос, Його «слово», що охороняє їх.
Жінка і мати
Особливе місце в моральній філософії Шевченка займає образ жінки-матері. Жіночі образи – Катерина, Наймичка, Марина, Відьма, Марія – посідають у його творчості центральне місце. Жінка в його поезії – найбільш скривджена, найбільш беззахисна істота в кріпосницькому суспільстві: її ґвалтують пани, кидають коханці, зневажають односельці. Але водночас вона – носій найвищих моральних цінностей: любові, самопожертви, материнства.
Образ матері в Шевченка набуває майже сакрального значення. Мати – це і конкретна жінка, і Україна, і Богородиця. Найвищого вираження цей образ досягає в поемі «Марія» (1859), де Богородиця постає як проста жінка, мати, що виховала Сина і пережила Його смерть. Шевченко полемізує з офіційним церковним зображенням Марії, роблячи її людяною, близькою, справжньою. Її святість – у материнській любові і стражданні, а не в чудесах.
А в переспіві «Ісаія. Глава 35» (1859) поет висловлює своє глибоке переконання: «І на оновленій землі / Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люди на землі». Майбутнє суспільство правди – це суспільство, де будуть «син і мати», тобто нормальне людське життя в любові і мирі.
Критика деспотизму
Шевченко гостро критикує не лише кріпацтво, а й царський деспотизм – самодержавну владу, що спирається на насильство і пригнічує всі народи імперії. У «Сні» він висміює царя і царицю з безжальною сатирою, у «Кавказі» – імперську колонізаторську політику, у «Царях» – саму ідею монархічної влади.
Поема «Царі» (1848) – одна з найсміливіших антимонархічних поем у світовій літературі. Шевченко звертається до біблійних царів – Давида, Соломона, – показуючи їх як звичайних грішних людей, деспотів і розпусників, а зовсім не як помазанців Божих. Отже, священний ореол влади – лише ширма для насильства і сваволі.
У вірші «Юродивий» (1857) поет висловлює сподівання на прихід нового, справедливого порядку: «Коли / Ми діждемося Вашингтона / З новим і праведним законом? / А діждемось-таки колись!» Ім'я Вашингтона тут – символ республіканського устрою, демократичної влади, що ґрунтується на «праведному законі». Шевченко, отже, мріяв про демократичну республіку, де влада належить народу.
Лицемірство і правдивість
Важлива тема моральної філософії Шевченка – боротьба з лицемірством. Лицемірство – це невідповідність між словами і ділами, між зовнішнім благочестям і внутрішнім злом. Шевченко викриває лицемірство панів, що називають себе християнами і братами, але гноблять людей; священиків, що проповідують любов, але служать багатим; освічених людей, що говорять про просвіту, але зневажають народ.
Протилежністю лицемірства є правдивість, щирість, відповідність слова і діла. Найвищою моральною цінністю для Шевченка є чиста совість – свідомість того, що людина прожила життя чесно, «не лукавила». Як ми бачили, у вірші «Доля» поет із гідністю говорить, що в нього «нема зерна неправди за собою».
Освіта і самопізнання
Шевченко надавав великого значення освіті. Він сам був освіченою людиною, знав мови, літературу, історію, мистецтво. Останні роки життя він присвятив створенню підручника для народних шкіл – «Букваря южнорусского». Освіта, на його думку, повинна служити народові і бути доступною для всіх.
Але освіта для Шевченка – не лише засвоєння знань. Справжня освіта – це самопізнання, розуміння своєї історії і свого місця у світі. «Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрість би була своя», – дорікає він сучасникам у «Посланії». Мудрість, що не випливає з власного досвіду і власної історії, – чужа, позичена мудрість.
Значення соціальної і моральної філософії
Соціальна і моральна філософія Шевченка – це філософія правди і волі, гідності людини і боротьби з неправдою. Вона ґрунтується на християнських цінностях, але рішуче протистоїть офіційному церковному лицемірству; вона має глибоко національний характер, але утверджує загальнолюдські ідеали справедливості і братерства. Ця філософія мала величезний вплив на українську суспільну думку другої половини XIX – XX століття, на формування українського національного і соціального руху.
