Зміст
Історіософія і національна ідея
Україна як центр світорозуміння
Україна утворює центр, навколо якого будується світорозуміння Шевченка. Її минуле, теперішнє і майбутнє, її слава і її трагедія, її краса і її страждання – усе це постійно присутнє в його творчості. Шевченко не лише описує Україну, а й осмислює її історію і долю, формулюючи своєрідну історіософію, яка мала величезний вплив на формування української національної свідомості.
Козацька минувшина
Ранні твори Шевченка – «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гайдамаки», «Гамалія» – присвячені козацькій минувшині. Козацтво в цих творах постає як символ волі і слави України, як втілення народного героїзму. Поет оплакує втрачену славу: «Було колись – в Україні / Ревіли гармати; / Було колись – запорожці / Вміли панувати». Козацька доба – це золотий вік України, коли народ був вільним і сам вирішував свою долю.
Але вже в ранніх творах Шевченко не обмежується романтичною ідеалізацією минулого. Він бачить і трагічні сторінки козацької історії: братовбивчі війни, зради, жорстокість. У поемі «Гайдамаки» він прославляє повстання проти польського гноблення, але не приховує і його кривавих сторінок.
Критика минулого
Особливо гострою стає критика минулого в творах періоду «трьох літ». У поемі «Розрита могила» (1843) Україна постає як мати, яку пограбували і зневажили. Поет звертається до Богдана Хмельницького з гірким докором за Переяславську угоду, що віддала Україну під владу Москви: «Ой Богдане, Богданочку! / Якби була знала, / У колисці б задушила, / Під серцем приспала».
У поемі «Великий льох» (1845) Шевченко створює містерію про долю України. Три душі, що не можуть потрапити до раю, розповідають, за які гріхи вони покарані: одна перейшла дорогу Хмельницькому з повними відрами, коли він їхав до Переяслава присягати цареві; друга напоїла коня Петра I; третя всміхнулася цариці Катерині II. Ці «гріхи» – символи невільної співучасті народу в його власному поневоленні. Поема глибоко трагічна, але завершується проблиском надії: у «великому льоху» лежить захований скарб, і колись він буде знайдений.
Отже, історіософія Шевченка не є ні простою ідеалізацією минулого, ні простим його запереченням. Це критичне осмислення історії, що бачить у ній і славу, і ганьбу, і героїзм, і зраду, і вимагає від сучасників не сліпого шанування предків, а правдивого розуміння минулого заради кращого майбутнього.
«Посланіє»
Найповніше національна ідея Шевченка викладена в посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (1845). Тут поет звертається до освіченого панства – тих, хто вважав себе освіченим, але був відірваний від свого народу. Він гостро критикує їхнє схиляння перед чужим і зневагу до свого, їхнє лицемірство: вони «брати» на словах, а на ділі «дерут шкуру» з братів-кріпаків.
Шевченко висміює їхнє поверхове, запозичене «просвітництво»: вони вивчили чужі мови, начиталися чужих книжок, але не знають і не люблять свого народу, своєї історії. Його заклик: «Учітесь, читайте, / І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь». Тобто не відмова від чужої мудрості, а її поєднання зі своєю, засвоєння світового досвіду без втрати власної ідентичності.
І тут же – ключова думка послання: «В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля». Кожен народ має право на свою «хату», на власне життя, на власну правду. Ніхто не може прийти ззовні і принести народові «правду»: вона мусить вирости з його власного життя, з його історії, з його культури. Ця думка – по суті, ідея національного самовизначення – стала одним з наріжних каменів української національної ідеї.
Єднання через братерство
Послання завершується закликом до національного єднання на основі братерства і справедливості: «Обніміте ж, брати мої, / Найменшого брата, – / Нехай мати усміхнеться, / Заплакана мати». Україна-мати усміхнеться тоді, коли освічені і багаті обіймуть найменшого брата – кріпака, – тобто коли національне відродження поєднається з соціальним звільненням. Без соціальної справедливості не може бути справжньої національної єдності.
Ця думка про нерозривність національного і соціального визволення – одна з найважливіших у світогляді Шевченка. Вона відрізняла його як від тих, хто бачив у національному питанні лише питання культури і мови, так і від тих, хто вважав, що соціальне визволення можливе без національного.
Україна і інші народи
Національна ідея Шевченка не має нічого спільного з шовінізмом чи ненавистю до інших народів. У поемі «Кавказ» (1845), присвяченій пам'яті друга, Якова де Бальмена, що загинув на Кавказі, Шевченко висловлює солідарність з народами Кавказу, що боролися проти російської колонізації: «Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає! / За вас правда, за вас слава / І воля святая!» У поемі «Єретик» (1845), присвяченій Павлові Шафарикові, він прославляє чеського реформатора Яна Гуса і висловлює ідею слов'янського братерства. У «Сні» він засуджує імперію, яка поневолює всі народи: «Од молдованина до фіна / На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!»
Отже, Шевченко виступає не проти інших народів, а проти поневолення будь-якого народу будь-ким. Його ідеал – вільні народи, що живуть у братерстві і повазі одне до одного. Цей ідеал близький до програми Кирило-Мефодіївського товариства з його ідеєю федерації вільних слов'янських народів.
Віра в майбутнє
Попри весь трагізм історії України, Шевченко вірить у її майбутнє. Ця віра звучить у «Заповіті» (1845), який став своєрідним національним гімном: поет заповідає поховати його на могилі серед степу широкого і закликає: «Поховайте та вставайте, / Кайдани порвіте / І вражою злою кров'ю / Волю окропіте. / І мене в сім'ї великій, / В сім'ї вольній, новій, / Не забудьте пом'янути / Незлим тихим словом».
Образ «сім'ї вольної, нової» – це образ майбутнього вільного народу, що житиме за законами правди і братерства. Шевченко вірить, що таке майбутнє настане, і що воно настане завдяки боротьбі самого народу. Його історіософія, отже, спрямована в майбутнє: минуле осмислюється заради того, щоб будувати краще майбутнє.
Значення історіософії Шевченка
Історіософія і національна ідея Шевченка стали фундаментом новітньої української національної свідомості. Ідея права кожного народу на «свою хату», «свою правду, силу і волю»; нерозривність національного і соціального визволення; критичне ставлення до минулого заради майбутнього; братерство вільних народів; віра в «сім'ю вольну, нову» – ці ідеї надихали всіх наступних діячів українського національного руху, від Драгоманова і Франка до Грушевського і далі. Не випадково Оксана Забужко назвала свою книжку «Шевченків міф України»: саме Шевченко створив той образ України, з яким ототожнюють себе покоління українців.
